Ирена Карпа - Добло і зло

Коли ми знімали з верхатури качечку держаком від швабри, та жалісно дивилася в очі Васі й ніби промовляла: «Не віддавай мене їм!»

Ведмідь стояв і нерухомо споглядав качечку:

— Ага, і зараз вона переведе на нас очі і скаже: «Ви теж не викидайте мене! Я останній захист цієї кімнати від Сил Зла!» і ми обісцяні побіжимо всі втрьох геть щойно вимитим коридором…

Ми сидимо на кухні. І куримо цигарки. Тьолки — бо курять. Я — бо сиджу з тьолками. Плюс дизайн хороший: сірий, в полосочку.

— Я курю, бо це в мене гопнічний рефлекс… І ви дві гопніци в вєчєрнєм свєтє… — задумливо видихаю дим. Його багато, бо курити я не вмію.

— Карпа, закрий рот, відкрий витяжку. — Ведмідь хамить в вєчєрнєм свєтє.

— О, точно. Можна замість слова «рот» казати «витяжка». Закрий свою витяжку!

— Дуже по-армійськи звучить, — погоджується Ведмідь.

— Ага, по-армійськи. Сержант Витяжка.

Вася до мене, тикаючи в покоцану давно колись ногу:

— А цей шрам у вас звідки, сержант?

— Це я з лжка впав… У сенсі, у В'єтнамі.

Вася:

— О, в мене теж такий є! — Показує подібний шрам у себе на гомілці. — Це я з лавочки впала… Ну, в смислі, тоді, в Перл-Харборі…

Медвідь задирає свою штанину:

— А це я… не побрила ноги. Ще тоді, тоже в Перл-Харборі.

А, щоби не забути сказати. Бо так нечесно. Алігарх, зглянувшись над нашим позірним зляганням із півздутим Дарт Вейдером, подарував нам ліжко. Справжнє Ліжко. Пахуче й індонезійське. За купу грошей. Я сама вибирала.

Ліжко тепер кочувало в нас із кімнати в кімнату. Щоби досягти максимального фен-шую.

Спали ми на ньому всі втрьох. Але при бажанні місця би стало ще двом красивим тайським емігранткам.

— Слушай, Карпа. Давай ми в кліпе «Секс» снімєм ету кравать? — пропонував деколи заощадливий Медвідь. — На декораціях зекономимо.

— Щоби на ньому сидів екс і їв депресивно шоколадки?

— Нє, — каже Вася, — треба щоби твоїми ексами були ті чотири чуваки з харківського балету.

— Балєруни?

— Пі-джеї! — Ведмідь.

— А ми за сценарієм маємо з ними усіма переспати. — Вася. — Ой.

— О, тьолки. Давайте зробимо собі в коридорі Алею Звйозд! — кричить Вася, підібгавши ноги на здутій половинці Безіменного Матрацу. Він зелений, плаский і нам його дав Кучерявий Хлопчик як запоруку того, що ми не повернемося на його жилплощу.

— Точно, — кажу я, — наші імена плюс імена Чайника Лєни, Дарта Вейдера, Шерлока Голмса…

— А ще би кльово, щоби там лампи денного світла так запалювалися поступово, — каже Вовчик, — пум, пум, пум!

— Та нє, — раціоналізую я, — ми не зможемо реально встановити такі лампи… треба щось простіше типу…

— О, точно. Можна цю, як її, гі… гі…

— Гільйотину? — підказує Ведмідь.

— Гєрпєс? — питає з надією Вася.

— Та нє, — каже Вовчик, — гі… гі… ну, на Новий рік!

— Гірлянду! — видихаю я.

— Гірлянду, — погоджується Вовчик. — І силіконом покрити все.

— Прощайте, Карпині сіські! — Радіє Ведмедець.

— Вовчик, скажи їй! — благаю я.

— Що сказати?

— Що цицьки не силіконові.

— Не силіконові.

— Ага. Значить, прийдеться знову все купляти в будівельному супермаркеті… — зітхає Ведмідь.

Отак вони й жили. Пизділи цілими днями про будматеріали, час від часу їздили по них у супермаркет і поступово порожня квартира переставала бути порожньою — її починав заповнювати хлам. Ремонт поки що мав лише пасивний характер — будувалися плани і складалися мертвим гамузом будматеріали. Вже сто п’ятдесят разів «перефарбовувалася» кухня (від помаранчевих кругів а-ля диско-сімдесяті до зелено-рожевих смужок а-ля взагалі невідомо що). Нахабним чином з журналів видиралися всі сторінки з дизайнерськими кухнями-камінами і навіть клумбами.

— Тут ми ставимо барну стійку, а тут вішаємо гамак! — махав лапами Ведмідь.

— А коло цієї стінки виставляємо бухло! — додає Вася, ніби не знає, що в алкоголю в цьому домі не буде жодного шансу накопичитися в виставочній кількості. Це ми з Вовчиком по фітотерапії виступаємо, а в харківських тьолок свої пріоритети.

— І все-таки хто ж нам допоможе з ремонтом… — риторично зітхала я. Сама я робити не вмію геть нічого. Руки зі сраки, казала мама. На те я їй казала, що ліпше буду мудрою й зароблятиму гроші, а вже фізичну роботу хай хтось робить за ці самі мої гроші… нонсенс, карочє, виходить якийсь. Та й грошей я не стільки заробляю, щоби платити заробітчанам з Тернопільської області. Навіть на молдаван не вистарчить. Ех, пройдеться напрягати друзів. Тільки от кого? Покреативити і насрати після себе — таких у нас повно. Генії всі непрактичні. А от де взяти парочку робочих рук з мозолями? В голову обережно шкрябається ідея: