Віктор Близнець: Хлопчик і тінь

Чи не найбільше Близнець сказав про себе «Звуком павутинки». У цій повісті-мініатюрі, невимушеній і граціозній, за невигадливими історійками прочитується стільки про «мудрість і безглуздя життя», що мимоволі замислюєшся — як воно авторові вдалося? Мало сказати, що це поетична проза. Тут ситуація набуває об’ємності символу, буденний факт викликає зблиски асоціацій, за існуючою реальністю вгадується інша, глибша. Тут стільки світла і простору, скільки здатне вмістити не спотворене грубою сваволею повсякдення людське серце. Це не просто повість, це поема в одежі прози. Вища майстерність — коли факт чи вигадка під пером письменника несподівано набувають вселюдської осяжності, зачіпають ту струну, яка озивається у макрокосмосі людини незалежно від її віку та національної приналежності. Щось подібне маємо і в «Звуці павутинки», яка — вірю твердо — ще довго бринітиме всім, хто не обділений чулим слухом і совістю. Це його, Близнецеве, одним подихом виспіване соло на флейті.

Талант світлий і вдумливий, він знав ціну єдино необхідного слова. Аби переконатися в точності його деталі, доцільності психологічної інструментовки характерів — досить перечитати сцену сватання з «Мовчуна» чи простежити там же хід затяжного приймакування. А описи степу — скільки там свіжого та безпомильного. Степ у його творчості — цьому можна було б присвятити окрему розвідку. Ні, не випадково він так пристрасно зізнавався: «Небо й степ — оце й заповнило душу, все моє життя — мабуть, до смертного часу. Степ, і небо, і курява на шляху, і хлопчачі далекі мандри — цього не забути ні вві сні, ні в лихоманці».

Є в його спадщині речі, як слід іще не прочитані. Щоб усвідомити, якого письменника ми втратили в його особі, треба почитати «Вибух». Відштовхнувшись від реалії історичної — вбивства терористами в Києві німецького генерала Ейхгорна — оповідач являє в магнітному полі факту дивовижну вигадливість і внутрішню свободу. Це помічаєш і в легкості переходу від однієї сюжетної ланки до іншої, і в опусканні проміжних епізодів, на що талант менш вимогливий витратив би цілі розділи.

З ніжністю душевною виписаний портрет екзальтованого мрійника і фантазера, довірливого Петі Галайченка. Не одразу здогадуєшся, що смуток водив письменницьким пером. Смуток, зроджений ледь не реліктовою, як на нинішній час, шляхетністю юного донкіхота, що сприймається як виклик дрімучому філістерству віку. В уста Петі автор вклав оду чоловічій дружбі: «Я кажу про людську, про чисту й безкорисливу прив'язаність нашу. І от одного дня несподівано, як удар блискавки в дерево, зустріч. Зовсім не така людина, нова, із свіжим вітром життя. От вона, мов послана самою долею, мов з неба. Ти перемовився словом, і раптом — глибокий, таємний поштовх серця, це він! Це той, брат, поводир твій, до болю своя, добра і рідна тобі людина, людина-душа, людина-світ, без якої тобі не жити і не ступити далі ні кроку. І одразу жадоба: не загубити, не розминутися, відкритись душею, висповідатись до дна, не утаїти навіть того, що таїв і сам від себе! Хіба це не найбільше щастя в житті — знайти, зустріти таку людину і під її довірливим поглядом, у самозабутті, в пориві гарячої, святої одвертості відкрити себе і свою душу, ось я, весь тут, весь перед вами і весь ваш!» Для натури такої ясної поривальної сили поняття совість, людяність ніколи не могли бути мертвими абстракціями.

Є тлумачі літератури, що люблять зводити письменників і стукати їх лобами. Цьому, мовляв, лавровий вінок, цьому ж — вистачить і листочка. Тенденція проглядається й тоді, коли письменницькі долі стають об’єктом спогадів та досліджень. У публікаціях останніх років ім’я Близнеця згадувалося кілька разів у контексті творчості Гр. Тютюнника з образливою побіжністю. Не принижуймо гарного письменника лавровим листочком, а себе — необізнаністю чи й глухотою. Я глибоко шаную рідкісний талант Тютюнника. Саме тому й відчуваю внутрішній спротив, коли славним його ім’ям намагаються — можливо, навіть несвідомо — притінити ім’я автора «Мовчуна», «Людини в снігах», «Вибуху», «Птиці помсти Сімург». Не треба зводити їх лобами по смерті. Неморально. Це різні письменники. В літературі вистачить місця кожному, якщо добра слава його підтверджується нерозмінним золотом таланту.

«Мати знала, що Павлик своїм тихим зосередженим оком придивляється до людей, бачить в них щось непросте, приспане, те, що не кожному помітне».

Це з тієї ж «Птиці помсти Сімург». Приспаного, непростого, не кожному помітного при всій простоті та бездоганній прозірності Близнеця — ще стачить і для завтрашніх вдумливих його поцінувачів. Він сучасний письменник. У жадібному дослуховуванні батькових оповідок, у якомусь прискіпливому його намаганні «роздягнути» співрозмовника словом — простежувалося щось більше, ніж професійна допитливість. Може, це й було намагання з’ясувати найважливішу правду: «Хто ми, де ми, куди нас несе?» Він був з тих письменників, які не вдовольнилися похвалою колеги, панібратським поплескуванням. Шукав зв’язків глибинніших не тільки письмово, а й усно. Тому так напружено уважно слухав кожного, хто бодай трохи був обізнаний з його творчістю. Він ніби дякував уже за те, що його читали, і з провинною усмішкою терпляче вислуховував навіть очевидні дурниці. Міра у всьому — одна з іпостасей його розуміння совісті: «…в дні страшної окупації, голодом, поневірянням своїм Яша прознав і пізнав на собі: так, бити чоботом сироту — дурна примха; дві хлібини на одного — нечесно, лишнє; вкрасти і не поділитися з братом жменею ячмінних висівок — підлість. То були гіркі, жорстокі уроки для Яші. Та, мабуть, саме такою, жорстокою, каторжанською наукою дійшов і їхній старенький дідок-учитель до своїх простих, нехитрих заповідей, коли говорив їм на уроках, тяжко, з кров’ю відкашлюючись у рукав. А він їм казав і сухим пальцем тикав кудись понад партами: „Від позолоти, від дешевого добра на полицях очі в людей розпалюються. Тільки пам’ятайте, мої голуб’ята: гнатися, набувати, привласнювати собі все, що бачать ваші милі, ваші заздрісні очі, — то пробуджувати в собі найстрашнішого звіра“». Так думає герой оповідання «Брати Бугаєнки». І, звичайно ж, сам автор, схильний до моральної проповіді, до розуміння літератури як подвижництва.