Віктор Близнець: Хлопчик і тінь

Я читав усі його твори, деякі — ще в журнальному варіанті, відгукувався на них у «Кіровоградській правді», уважно стежив за пресою про нього. Згадували його часто, інколи — невлад. Дорікали: для кого пише — для дорослих чи для дітей? Приписавши до дитячого цеху, дратувалися з того, що не вкладалося в усталені уявлення про цю літературу. «Дорослість» дитячих книжок письменника зрозуміла. В них своєрідним чином синтезувалися чистий світ первинних вражень з пізніше набутим досвідом. Одне тут вивіряється іншим. Взаємосплав цілком очевидний для вдумливого ока. Нерозуміння цього — від нерозуміння характеру будь-якої людської індивідуальності, в якій оті начала співіснують завжди. Інша річ, що не завжди вони знаходять такий послідовний вияв у творчій практиці. Тут багато залежить від світоглядної позиції письменника, його морально-етичної програми: чи так живемо, як мріялося на світанку життя, чи не піддалися корозії часу, не втратили чистоти помислів та поривань — золотого набутку розчиненого навстіж серця?

Діти в нього міркують як дорослі, а дорослі впадають у благородну дитячість. Власне, дорослі — теж великі діти. Які зворушливі в своїй дитячості Адам зі «Звуку павутинки» і Черкес із повісті «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург». В цьому плані письменник був максималістом. Втрата відчуття свого первокореня для нього рівноцінна деградації, моральному виродженню.

Спробую підкріпити свої міркування уривком з листа до мене від 9 квітня 1970 року. Ось що він писав, прочитавши мій відгук на свою повість «Звук павутинки»:

«Мене схвилювала (і схвилювала надзвичайно!) одна фраза у твоїй рецензії. Я поясню чому. Розумієш, останнім часом у мені зростало гнітюче відчуття: або я щось не так роблю, або мене не так розуміють. Це так, як у поїзді, що відходить від перону: я щось говорю, і за вікном щось говорять, і всі спішать, і говорять не те, і на душі якось тоскно… Було чимало рецензій, мене за щось хвалили і лаяли, а я читав, і за душу смоктало: не те, не те, не те… Все це пусте, дрібне, побіжне — і те, за що хвалять, і те, за що лають. Невже не розуміють? Чи я бачу у своїй книзі більше, ніж у ній насправді є, або воно було в задумі, в почуттях, у свідомості, у пальцях, а на папір так і не вилилось або випарувалось разом з чорнилом? Я думав всіляко, я вже побоювався і за „Звук павутинки“, бо знов побачив те ж саме нерозуміння. І раптом — у тебе фраза: „Десь там, за рядками, бринить затаєний авторський щем, який гіпнотично діє на читача…“ Віриш, я прочитав цю фразу, і мене струмом пронизало: це суть! Ти глянув у душу написаного!»

Не хочу, аби мене запідозрили в гордині: та давня моя рецензія далеко не досконала. Важливо інше — одвічна письменницька спрага, щоб тебе зрозуміли, яка кричить у кожному рядку цього листа. І далі, поскаржившись на «марноту марнот», Віктор пише: «…тільки десь там, глибоко-глибоко, схлипує моє дитяче донкіхотство і каже: плюнь на все! Дивися — в житті є щось важливіше цієї товкучки — краса, казка, совість. Оце і є суть „Павутинки“, воно визначило загальний настрій письма, і я був приголомшений: слава богу! Є душа, настроєна на ту ж хвилю!»

Хоч би про що писав В. Близнець, він завжди повертався до витоків свого покоління. Це цілком природно: то був його материк, основа основ духовної субстанції. Там зафіксувалися найгостріші життєві враження, ними він вивірятиме потім кожен вчинок своїх героїв.

У його дитячих образах багато драматизму. Яшка Деркач із «Землянки», Сашко з «Мовчуна», Павлик з повісті «В ту холодну зиму, або Птиця помсти Сімург». Дочасна зрілість торкнулася їхніх сердець і лишила на них свої рубці та шрами. У цьому плані проза В. Близнеця не складає якогось винятку. Про це ж писали й інші, зокрема Григір Тютюнник. Але ні в кого, здається, вірність своїм началам не утверджувалася з послідовністю етичної програми. Ось чому доросла дитина Черкес один стає серед шляху проти цілої німецької дивізії. Чи не викликані оці парадокси зміщення характерів тим же твердим авторським переконанням — доки в людині живе дитина, вона людина?

У прозі Близнеця більше поезії, ніж у багатьох поетичних збірках. Виразний «Мовчун» — твір задуманий, за зізнанням автора, в суворому реалістичному плані, «без жодної метафори». «Це був якоюсь мірою внутрішній протест, — читаємо в останньому інтерв’ю письменника, — проти розцяцьковування нашого письма зайвою метафоричністю і поверховою орнаменталістикою». [1] Література, діти, час. — К., «Веселка», 1981.