Віктор Близнець: Хлопчик і тінь

Справа, звичайно, не стільки в метафорах, як у тій приблизній сиропній правді, яка крилася за ними. До неї Близнець був нетерпимий, у які б шати вона не вбиралася.

Є літератори, котрі мовби розраховують сили на довгу дорогу: дуже ощадливо витрачають свою біографію на свої творіння. Близнець не вмів себе економити. При всій строкатості його героїв, у багатьох творах він написав про себе. Виписав щедро і щиро. Ритм, інтонаційний малюнок багатьох уривків з його повістей та листів збігаються. У циклічно ув’язаному пласті творів про війну й повоєння — незмінно присутній автор у всьому повнокров’ї думок та почувань.

Я не прихильник алогічної фрази «діти війни», що гуляє в літературі з чиєїсь легкої руки. Діти все-таки лишаються дітьми своїх батьків, своєї землі. Війна не була ні матір’ю, ні мачухою. Була сама собою — страшною руйнівною силою, що смерчем увірвалася в людські долі. Але в сліпоті своїй висвітлила живі душі до денця. Так завжди буває на грані життя і смерті. Пройти повз подібний матеріал письменник не може. Народжувалася література покоління, що з крутогір’я літ озиралося на себе. Та озираючись, бачило в минулому не тільки страшне і жорстоке, а й щось таке, чого не вистачає дневі сьогоднішньому. На трагічній ноті звучала висока поезія. Там була всенародна мета, жертовність і героїка. Тут…

В уже згадуваному тексті В. Распутіна сказано: «Зараз важко говорити про народ як про щось єдине, об’єднане спільною метою. Головні цілі забалакані і захаращені другорядними. Як ніколи раніше, ми виявляємо себе населенням, яке намагається продемонструвати свої відмінності: вікові, національні, культурні, смакові, професійні. Народ завжди об’єднувала і одухотворяла турбота про свою землю як місце народження, харчування і вічності; коли ж ці турботи ослабли, неминуче повинні були послабшати і зв’язки усередині народу. І нічого втішного попереду, при тому, що безпам’ятність і обирання своєї Батьківщини продовжуються, чекати не можна. Перебудова свідомості повинна починатися з цієї азбуки, на якій стоїть все і вся, починаючи від першого відчуття дитини і закінчуючи словом державного діяча».

Художник не був би художником, коли б він не завважував підводних струменів сумної еволюції, не відчував загрозливої дисгармонії між реальністю пропагованою і справжньою. На те він і найчутливіший нерв суспільства. Навіть не маючи можливостей висловитися прямо, він не може — хай навіть опосередковано — не видихнути загальне відчуття потрясіння. Тому так бентежать ці риторичні запитання, ця болісна розгубленість: «Де те післявоєнне дитинство? Де воно, важке, просте й зрозуміле? Де той нелукавий світ, що стелився перед нами як одна пряма незаплутана стежка в полі? З дерев’яного воза ми пересіли в такий велелюдний ковчег, в такий вселенський гамір і товкотнечу, що часто не відаємо самі: хто ми, де ми, куди нас несе?»

Він, Віктор Близнець, був безнадійним романтиком. З тих, чия зірка селянська душа з дитинства і отроцтва увібрала в себе вікову задуму розпростертих степів, та так і вклякла перед ними навіки, зачарована таїнством життя, в одвічному томлінні перед його неосяжністю й незбагненністю. Він інтуїтивно вгадував добре і зле начала в людині, замислювався над її суперечливою природою. Двокрила його проза, де реалістичне ощадне письмо непомітно наповнюється вигадкою, містифікацією — грою уяви. Близнецева фантастика — це та ж сама реальність, але піднята над землею до рівня можливостей нашого зору. До останніх днів своїх зберіг письменник чудесну здатність до наїву-подиву, часто затаєного, прихованого від ситого стороннього ока. Замислюючись над відмінністю світосприймання дитячого і дорослого, Віктор писав одному із своїх кореспондентів: «…людина з роками розгублює величезні, закладені самою природою багатства свого… фантастичного світу. А хто зумів зберегти, той щасливий. І хто більше збереже — надовше — той щасливіший». Він мав би бути щасливим… Для прагматика, для грубого практицизму такі міркування незрозумілі, а то й смішні Але бог з ними, з прагматиками, які не підозрюють навіть, що міражі мають неабияку цінність. Гадаю, до казки вдаються ще й тому, що в повсякденні зло часто збиткується над добром. А в примхливому, не обмеженому часовими й просторовими мурами світі уяви — вільно розпорядитися по-своєму, за всіма правилами справедливості. Там усе можливе, навіть вітрячки, які крутяться проти вітру у чудовій повісті-казці «Земля Світлячків».