Віктор Близнець: Хлопчик і тінь

У ставленні його до мене відчувалася грубувато-ніжна опіка старшого. Старшого не літами — різниця була не така вже й істотна, а сказати б — рівнем сприйняття. Він умів бачити головне, особливо в людських характерах — важливе, як для прозаїка, вміння. Не книжкова мудрість, а власні спостереження, власний досвід були йому за опору. Жадібно тягнувся до людей знаючих, простих, товариських, з якими відразу ж знаходив спільну мову, його думки — це були саме його думки, а не запозичені деінде. Тому, навіть помиляючись, відмовлявся від них не зразу.

З київського оточення дуже шанував О. Авраменка, переживав його передчасну смерть. Але і в людях, з якими його пов’язували більше літературні інтереси, умів вирізняти чисто людські якості. З якимось лагідним подивом розповідав про свої розмови з О. Гончаром в Ялті. Пригадую, як тонко він аналізував прозу М. Вінграновського, хвалив поему П. Осадчука «Раска — біль і любов».

Якось я висловив йому свої враження від нової книжки Ліни Костенко, сказав, що збирався написати їй листа, але так і не написав. Він нахмурився:

— І дарма. Ось так ми всі: є прекрасні інтелігентські пориви, а як до діла…

— Бачиш, якби я сам не писав віршів, а так мене могли неправильно зрозуміти…

— Дурниці! Зрозуміли б тебе правильно… — І по паузі зітхнув роздумливо: — Які ж ми скупі на похвалу! І як часом потребуємо підтримки від свого ж брата-літератора…

Скаржився на те, що не вистачає часу на читання. Зате читав грунтовно, часто спростовував чужі оцінки, його судження про творчість Распутіна, Бикова — з останнім він, здається, листувався — дивували несподіваністю. Але навіть тоді, коли впадав у крайнощі, простежити за його аргументацією все одно було цікаво й повчально.

В один з його наїздів я читав йому у себе дома Євгена Плужника, поета, якого дуже люблю. Вкотре поверталися до «Галілея» — однієї з найкращих наших поем. Віктор, зітхнувши, зауважив, що творчість Плужника й досі належним чином не поцінована.

Сам він у своїй творчій практиці тяжів до незглибимої криниці роду. Серед його учителів — автор «Вершників» та «Петруся і Гапочки». Сліди навчання відчутні в «Древлянах». Це помітили. Не помітили іншого: цій любові передувала любов до народного епосу. Втім, свій духовний зв’язок з Ю. Яновським він усвідомлював завжди. Вони й родом були з того краю, де «зіткнулися шаблі під Компаніївкою».

Талант глибоко органічний, В. Близнець безпомильно відчував неперехідну цінність традиції, здорової народності. Писав про це і мені: «Днями був у Спілці на вечорі Катерини Білокур… І так чогось тривожно й сумно стало на душі: віддаємося суєті, новаціям, оваціям, поверховим штормам і бурям, а десь там, під нами — глибокий нестривожений океан народного життя, наше коріння, від якого ми відриваємося (а я — так дуже рано!) і зараз ностальгічно озираємося — де вона, наша втрачена, глибинна народна основа, те, що для Катерини Білокур було життям, подихом, живим словом (крім картин, воістину поетичні у неї листи!) і творчістю».

Мабуть, він був несправедливий до себе, коли писав про свою відірваність. Нелегка робота над «Повістю минулих літ» захопила його повністю: випала щаслива нагода освіжити свою історичну пам’ять.

Згадую зустріч із журналістами кіровоградської комсомольської газети «Молодий комунар». Віктор захоплено розповідав про свою роботу над «Повістю…» Витлумачував «темні» місця, дивувався та обурювався, що твір цей не став ще набутком широкого загалу. За його пристрастю, сміливістю й оригінальністю суджень, несподіваністю припущень відчувалася не тільки грунтовна підготовча робота, а й безмежна залюбленість.

Уже після публікації у «Вітчизні» розповідав про свій принцип відбору матеріалу, про складнощі фактографічного, лексичного, етнографічного характеру. Ми багато говорили з ним на цю тему, інколи сперечалися. З якою мірою відповідальності він ставився до цієї роботи, засвідчують його ж слова. «Тепер, як нічого з свого, чекатиму виходу „Повісті минулих літ“. Це річ принципова не для мене, ні, а для культури взагалі, для нашого історичного світосприймання і мислення». Не дочекався…

Дивувало його вміння сходитися з незнайомими людьми. Своєю простотою, непідробною щирістю та безпосередністю він незмінно викликав довіру всіх, з ким мав справу. Про людей, які йому подобалися, казав просто: «Гарний чоловік» або «Це — порядний чоловік». Такі ж короткі, але нищівні характеристики давав і тим, кого не поважав.