Світлана Талан - Оголений нерв

— Нехай у тебе все буде добре, — прошепотіли її губи.

Наступний дзвінок був від керівництва. Повідомили, що в понеділок мають бути всі на роботі, хто не вийде — звільнятимуть. Попросили сповістити всіх колег, бо зі зв’язком проблеми і половину робітників не можна знайти. Настя одразу ж зателефонувала Валерію. Чоловік попросив забрати його з дачі машиною в неділю вранці. Повідомила новину і Вадиму.

— Ось і добре, — сказав він, — ми з Левком приїдемо в неділю вранці. Зможеш нас забрати автівкою з автовокзалу?

— Звичайно! Як там син?

— Усе добре. Після операції хотів одразу забрати Левка додому, але Юля наполягла, щоб підлікувався у Києві, бо там можна знайти гарного фахівця. Пам’ять до нього повернулася, тож він тебе впізнає, — радісно сказав Вадим.

— Я рада, щиро рада за вас!

Недільного ранку Настя з Геником на мікроавтобусі поїхали на дачу. Валерій був тверезий, але пиятика наклала на нього відбиток: руки трусилися, сам він схуд, обличчя опухло так, ніби покусали бджоли. По дорозі додому заїхали на автовокзал. Приїхали вчасно — щойно прийшов автобус зі столиці. Валерій вийшов із салону автівки і тремтячими руками намагався підкурити цигарку, але сірники ламалися, а руки не слухалися. Підійшли Вадим з Левком, привіталися з усіма. Вадим так тепло подивився на Настю, що їй стало не зручно і вона відвела погляд.

— Щось мені зле, — сказав Валерій.

— А давайте вип’ємо кави! — запропонував Геннадій. — Я миттю!

Поки хлопець носив по дві чашки кави з кіоску, Вадим поцікавився у Насті, як там її мама. Настя, нічого не приховуючи, розповіла коротко про поневіряння матері на чужині і витівку Ніни.

— Я завжди казав, що ваша родина дивна, несповна розуму, — Валерій скривив обличчя в іронічній посмішці. — Ваше місце в божевільні. Після смерті матері я зненавидів усе ваше кодло! Прізвище Бидлота вам дуже пасує!

— Тату! — Геннадій подивився на нього з осудом. — Навіщо ти так?

— Не подобається? — хихикнув чоловік. — Бо ти також Бидлота! Одна донька була не ваших поглядів — і ту відібрали в мене, загнали на край світу. Тьху на вас, Бидлота!

У Насті скипіло все всередині, аж зарожевіли щоки.

— Бидлота, кажеш? — сказала вона, важко дихаючи. — Так, наше прізвище Бидлота, і раніше я справді соромилася його. Зараз зрозуміла, що справжня бидлота — це ті, хто продали свою країну за двісті гривень! Бидлота — це ті, хто біг аж спотикався на референдум і хотів жити у Росії на українській землі! Бидлота — це всі ті, хто покликав на нашу землю війну і зараз готовий вчепитися в горло тим, хто пролив за них кров. Справжня бидлота — це ті, хто й досі з ватою в голові чекає повернення «наших рєбят», і ти також справжня бидлота.

— Ну ти й бидлота! — посміхнувся Валерій. — Я розрахуюся і поїду до своєї доньки, квартиру продам, тож щоб більше ноги твоєї, — вказав пальцем на Настю, — і твоєї, — тицьнув у бік Геннадія, — не було в моїй квартирі. І пішли ви знаєте куди?

Валерій повернувся і хотів піти, але Настя його зупинила.

— Зачекай! Маю ще дещо сказати. Я завжди думала, що у нас з тобою, Валеро, повна гармонія, міцна родина, що ми навіки разом і я кохаю тебе. Лише зараз прийшло усвідомлення, що кохати і бути поруч — зовсім різні речі. Багато років поспіль я намагалася розчавити в душі почуття любові, придушувала його, була гарною матір’ю, вірною дружиною. Напевно, було б так і надалі, у нас була б зразкова родина, але війна втрутилася не лише в плин життя країни, а й завітала в кожну родину. Дивно, але саме останні події розставили все на свої місця, показали справжнє обличчя людини, з якою я жила стільки років. Валеро, ти сам відштовхнув мене, і від того стусана я нарешті зрозуміла, що у нас нема майбутнього. І я кохаю іншу людину.

— Мамо… — промовив розгублений Геннадій і випустив з рук стаканчик з кавою.

— Насте… — Вадим завмер із роззявленим ротом.

— Нарешті все повернеться на свої місця, — сказала Настя. — Я знову стану Бидлота, але вже буду пишатися, що то лише моє прізвище. Сьогодні заберу свої речі і переїду до матері. Я щось не так сказала?

Настя подивилася на чоловіків, які стояли мов статуї.

— Не зрозумів, — Валерій ошелешено дивився на Настю.

— Багато розуму не треба, щоб зрозуміти, що я кохаю іншого.

— Ти мені зраджувала? — розгублено кліпав Валерій.

— Ні, я була вірною дружиною, гарною господинею та матір’ю, а з твоїх слів я все одно бидлота. — Чому стоїш і кліпаєш? — звернулася Настя до Вадима. — Вадику, чи не хочеш ти сказати, що до цього часу мене кохаєш? Чи ще не зрозумів, про кого мова?