Світлана Талан: Оголений нерв

Настя не перечитувала і додала звичне: «Утім, це моя особиста думка».

Коли Інга Вікторівна попросила Геннадія прийти до неї, він не здивувався. Мати Льончика іноді просила Гену допомогти їй щось зробити, і хлопець ніколи не відмовлявся. Інга Вікторівна залишилася зовсім самотня. Звичайно, її не забували учні, але Геннадій здогадувався, що саме він як друг Льоні був найбажанішим гостем. Досі він так і не наважився передати згорьованій жінці останній подарунок сина. У виїмці бардачка дотепер лежав білий грибок — останнє, що в житті тримав Льоня в руках. Від спеки гриб зменшився у розмірі, зсохся на сонці.

Геннадій під’їхав на «форді» до будинку, де мешкала Інга Вікторівна, і без вагань забрав гриб з собою.

— Сьогодні або ніколи, — сказав він сам собі, добре розуміючи, що знову відкриється болем рана на душі жінки, але він дав слово Льоні і повинен його дотримати.

На подив Геннадія, Інга Вікторівна була сьогодні усміхненою.

— Проходь, мій хороший, — гостинно запросила жінка.

Гена переступив поріг й одразу подав їй зморщений гриб. Жінка скинула вгору брови.

— Що це? — спитала вона.

— Це вам подарунок від Льоні на день народження, — сказав Геннадій і витримав здивований і стривожений погляд Інги Вікторівни. — До того, як сталася біда, ми з Льончиком зупинилися, і він знайшов боровик під деревом, — пояснив хлопець. — Льоня переймався тим, що не встиг купити вам подарунок, а тут така знахідка. Він поклав його мені на бардачок і сказав, що то буде вам подарунок. Я не одразу віддав його, бо не хотів робити боляче. Грибок зсохся на сонці, і сьогодні я вирішив вам його віддати.

Жінка довго розглядала гриб, потім притулила його до грудей. У її очах блиснула сльоза, а Геннадію знову згадалася відірвана рука друга, яка до останнього тримала подарунок для матері.

— Вибачте, — сказав він. — Я не хотів зробити вам боляче, але й не віддати не міг.

— Дякую, — жінка крізь сльози всміхнулася. — Це найдорожчий подарунок, який я колись отримувала. А ти, Генику, проходь у кімнату, привітайся з гостею.

Він зайшов і побачив Марійку.

— Вітаю! — мовив він і здивовано подивився на дівчину. — Як ти тут опинилася?

— Мені Льоня адресу залишив, — пояснила Марійка.

— То ти в гості до Інги Вікторівни завітала? Це добре.

— Не в гості, а назавжди, — сказала Інга Вікторівна, а Геник аж закліпав.

— Не розумію, — повів він плечима.

— Тоді пояснимо йому? — жінка поглянула на дівчину.

— Так, — погодилася Марійка.

— Сама скажеш? — Інга Вікторівна поглянула на Марійку.

— Можете ви розказати, — відповіла дівчина і зашарілася.

— У Марійки буде дитина від мого сина, — сказала жінка і сіла поруч із дівчиною, обняла її за плечі.

— Від… — Геннадій втратив дар мови від здивування.

— Так-так! — усміхнулася жінка. — Ти правильно зрозумів, у Льоні буде син або донечка.

— Ну ви даєте! — Геннадій витер спітніле чоло і всміхнувся.

— Я втратила сина, але знайшла доньку й онучку чи онука.

— Поздоровляю, — хлопець поглядав то на Марійку, то на Інгу Вікторівну.

— Отаке воно, життя, непередбачуване, — промовила жінка. — Думала, що вже нема чого жити, а тепер знаю, що є заради кого. Мені потрібно жити, щоб дочекатися народження дитини, а потім ще й допомогти Марійці поставити її на ноги. До речі, Генику, ти не зміг би перевезти речі Марійки до мене?

— Та я… Я хоч зараз!

Зранку Настя прокинулася від дзвінка мобільного телефону. Дзвонила Ніна.

— Стоїш чи сидиш? — запитала сестра.

— Лежу, — відповіла Настя.

— Це добре, бо від новини можеш впасти.

— Що трапилося?! — Настя різко підвелася з ліжка.

— Мама повернулася.

— Мама?! Коли? — Настя захлинулася від радощів.

— Учора ввечері.

— Чому вона одразу не заїхала до мене? Не зателефонувала?

— Ти ж знаєш нашу маму, — сказала Ніна. — Для неї рідний будинок найдорожчий. Вона тут землю на подвір’ї цілувала і хату ладна була обіймати.

— З нею все гаразд?

— Усе добре. Побачитеся — вона все сама розкаже.

— Я зараз приїду!

— Можеш не поспішати. Я хочу встигнути поїхати звідси до твого візиту.

— Не зрозуміла.

— Що тут розуміти? — невдоволено сказала сестра. — Я їду звідси до свого сина.

— Але чому саме тоді, коли мама повернулася?

— Я побачилася з матір’ю, дізналася, як і де вона була. Добре, що вона вже вдома, але я не хочу ні від тебе, ні від неї чути докори щодо Володі. Ви всі такі білі й пухнасті, одна я погана матір. Чи я зичу своєму сину поганого? Я хочу, щоб він жив у сильній країні, де є для нього перспективи, а не там, де війна, де почався справжній геноцид народу. Я врятувала свого сина, і за це ви мене засуджуєте?