Світлана Талан - Оголений нерв

— Все буде добре, — військовий просяяв широкою і щирою, як у Льоні, усмішкою.

— Спасибі вам, наші визволителі, — жінка змахнула сльозу. — Може, вам принести холодної водички з морозильника?

— Було б дуже добре, але ми поспішаємо, — сказав командир.

— П’ять хвилин! Я живу поруч! — сказала жінка і побігла.

— І мене зачекайте, — Настя поспішила в АТБ.

Повернулася саме тоді, коли військові вже всідалися на БТР.

— Візьміть, — Настя подала їм дволітрову пляшку соку. — Останню купила. Там взагалі нема води.

— Я принесла, — сказала жінка і віддала кілька пляшок з водою, де плавали кубики льоду. — Візьміть, купите собі цигарок, — жінка протягла п’ятдесят гривень.

— Що ви? Не треба, — сказав командир, — а за водичку велике вам спасибі!

— Поверніться додому живими! — жінка перехрестила машину, що вже від’їжджала, а Насті на очі знову накотилися сльози.

Настя довго вагалася, чи поговорити з Алісою, чи не треба. З голови не йшла розмова з підполковником, який розповів про знайдене поховання ополченців біля їхнього блокпосту. Може бути, що Іван загинув і його тіло там, у братській могилі. Наважившись поговорити з Алісою, Настя обережно запитала, чи нема новин від сина.

— Я втратила надію побачити його живим, — сумно сказала жінка, — мені хоча б дізнатися, де він похований, чи поховати, якщо…

— Де ще ти шукала його?

— Кажуть, що навколо міста три доби обстрілювала Нацгвардія, щоб бойовики не руйнували Сєвєродонецьк, побачили міць армії і самі відійшли, тож по «зеленому» коридору козачки зі своїм військом покинули місто і відійшли в Лисичанськ. Там вони об’єднаються з бойовиками Мозгового.

— Навіщо ти мені все це розказуєш?

— Бо хотіла поїхати до Дрьомова в Лисичанськ і в нього самого запитати, де подівся мій син, але там ідуть бої, і на блокпосту мене не пропустили.

Настя розповіла Алісі про розмову з підполковником. Жінка подякувала і сказала, що негайно поїде туди, де знайшли поховання.

— Одразу мені подзвони, — попросила Настя.

— Добре, якщо тільки буде зв’язок, — відповіла Аліса.

Зв’язок одразу зник, і лише надвечір з десятої спроби Настя зв’язалася телефоном із Алісою.

— Так, там справді є поховання ополченців, — сказала Аліса, — але чекають на саперів, бо навколо знайшли міни. Ми з Андрієм не підемо звідси, поки не розмінують.

Зв’язок знову обірвався, але ввімкнули Інтернет, і Настя дізналася сумну новину: при звільненні Лисичанська загинув полковник Олександр Радієвський, саме той, який приніс у місто радісну звістку про звільнення. Також писалося, що у Сєвєродонецьку на Вілесова, де був штаб бойовиків, звільнили полонених, але перед самим відходом терористи розстріляли кількох людей.

Щоб відволіктися від вибухів, які лунали навколо, Настя вирішила зайнятися пранням і прибиранням. Коли дійшла черга до коридору, вона підвела руку, щоб протерти дзеркало, і мимоволі зупинила погляд на портреті, що висів поруч. На фото вона з чоловіком у день весілля. Навіть не віриться, що колись вони були завжди разом. Це було ще зовсім недавно, а здавалося, що минула вічність. Дивлячись на усміхнені обличчя, Настя осягнула, що розрив із чоловіком є серйозним і вже ніколи не буде як раніше, тож не потрібно склеювати те, що розбилося. Вона зняла портрет, протерла пил і віднесла у шафу, де на одній із полиць лежали в коробці сімейні фотографії. Згори була доньчина світлина. Настя взяла її, довго вдивлялася у знайомі, рідні риси і не хотіла згадувати ту чужу, зухвалу, злу Іванну. Вона поклала весільне фото в коробку, поставила її у шафу подалі. «От якби можна було так вчинити з пам’яттю», — подумала Настя і повісила в коридорі світлину Іванни. На неї дивилася її добра, ще не заплямована донька, і всміхалася.

Знову вибухи почали лунати зовсім близько. Із «балконних» новин Настя дізналася, що бойовиків не можуть вибити, бо ті засіли з артилерією на териконах і звідти обстрілюють і Лисичанськ, і Сєвєродонецьк, і село Смолянинове. Час від часу літаки з’являлися в небі і випускали ракети десь на Пролетарії. Горів Лисичанськ і його частина, РТІ. Навіть з балкона було добре видно, як палає ринок, загораються приватні будинки в різних місцях і над ними піднімається чорний дим. Не встигало полум’я зменшитися над одним будинком, як загорався інший. Схоже, що там для мешканців настало справжнє пекло. Надвечір у Сєвєродонецьку зникло все, що можна: телебачення, Інтернет, зв’язок, світло, вода, зачинилися всі банки, магазини, офіси.