Світлана Талан - Оголений нерв

Побіля АТБ зупинилася військова «тойота» з відкритим верхом. Настя підійшла до чоловіка, який вийшов з машини. Підполковник одразу відрекомендувався.

— Скажіть, будь ласка, ви не дасте їм повернутися? Не залишите місто? — були перші її питання.

Підполковник усміхнувся і запевнив її, що не дадуть бойовикам сюди прийти.

— Чому така стрілянина? — поцікавилася вона.

— А як ви хотіли? — сказав військовий. — Йде зачистка міста.

— Якби ви знали, чого ми тут натерпілися від «захисників»! — зітхнула Настя. — Важко було ще й тому, що влада мовчала. Я розумію, що на них були направлені автомати, а вони без зброї, але ж коли десяток перших бойовиків зайшли у місто, кількасот озброєних міліціянтів їх не зупинили. А від виконкому містяни багато не чекали, лише б вони були зі своїм народом і хоча б на сайті викладали потрібну інформацію.

— Так, — промовив чоловік, — невесело тут було. Але тепер усе у ваших руках, ви самі вибирали владу, можна й змінити її. А хто був із бойовиків у місті? Місцевих багато?

— З самого початку на блокпости пішло все місцеве бидло і невелика кількість ідейних, — охоче пояснила Настя. — Після референдуму поступово понаїхали і росіяни, і кадирівці, і козачки — кого тільки тут не було.

— А тепер по посадках їх повно лежить мертвих.

— Кого саме?

— Важко сказати, спека, самі розумієте. Не дуже «захиснички» дбають про своїх, на виїзді з міста біля самого блокпосту зарили вбитих у пісок, як собак, — сказав підполковник і назвав місце братської могили.

— Ось на цій будівлі, — Настя вказала на готель «Центральний», — на даху залишився гранатомет бойовиків. Я розумію, що зараз нема кому з нього стріляти, але все-таки…

— Справді, то гранатомет, — сказав чоловік, — так тікали, що забули з собою прихопити. Не хвилюйтеся, я зараз накажу оглянути весь дах, може, там іще щось є.

Настя подякувала підполковнику. Його впевненість, військова виправка, підтягнутість її заспокоїли. Поруч із «тойотою» зупинився БТР, на якому сиділи саме ті хлопці, яких Настя бачила з балкона. Одразу до них потяглися люди. Чоловік похилого віку, що йшов у магазин, зупинився, потис кожному бійцю руку, подякував за звільнення. Разом з Настею підійшла жінка, яка вийшла з АТБ.

— Дякуємо вам, — сказала Настя. — Навіть не знаю, що з нами було б, якби не ви! А на ту п’янь, що підходила до вас, не звертайте уваги, вони вже давно пропили мізки. Самі подумайте, чи покине нормальна мати трьох своїх дітей самих вдома, коли навколо стріляють?

— Ми вже звикли до всього, — сказав високий білявий хлопець. — Спочатку насторожено ставилися до цивільних на Донбасі, але нас добре зустрічають, і годують, і напувають, а такі от ватники всюди є.

До БТРа підійшли двоє молодих хлопців. Один чорнявий, інший рудий, з дрібним ластовинням на носі, невисокого зросту. Вони привіталися і запитали, хто з них командир.

— Я, — сказав військовий, зістрибнувши з машини. — Що ви хотіли?

— Ми хочемо піти воювати добровольцями, а нас не беруть, — пожалівся чорнявий.

— А по скільки вам років? — запитав командир, поглянувши на низенького рудого хлопчину, схожого на школяра.

— По вісімнадцять, — сказав рудий. — Ми були у військкоматі, але нам відмовили.

— Можна піти у добровольчі загони, — втрутилася в розмову Настя, — наприклад, до Семена Семенченка, на сайті є номер телефону.

— Ми вже телефонували, — сказав хлопчина, — туди беруть із двадцяти п’яти років.

— Послухайте, хлопці, — командир уважно подивився на кожного з них, — не підганяйте події, всьому свій час. Вам потрібна війна? Ні. І мені не потрібна, у мене вдома лишилися дружина і двійко діточок. Ви ще такі молоді, ще не бачили життя. Я знаю, що таке смерть і як тяжко втрачати побратимів. Під Донецьком я за один день втратив сімох товаришів. Одразу сімох, а їх чекали вдома. Тож вважайте, що я воюю за вас обох, і насолоджуйтеся життям, а заглянути в очі смерті ще встигнете. Домовилися?

— Так, — кивнули хлопчаки.

Настя розчулилася від таких слів командира, і на її очах знову з’явилися сльози.

— Не треба плакати, — сказав високий хлопець, — радіти потрібно.

Він був дуже схожий на Льончика! Такий самий високий, широкоплечий, білявий, з добрими очима. Настя припала до його грудей, хлопець обняв жінку за плечі і відчув, як здригається від ридання її тіло.

— Вибачте, мої рідненькі, — сказала Настя виплакавшись, — стільки всього накопичилося на душі! Раніше не могла і сльозинки з себе видушити, а сьогодні все плачу й плачу.