— То ходім, нам по дорозі.
— Похмелитися б…
— Я вже пив.
— То я потім до неї піду.
Грицько пошкріб потилицю. Що з чоловіком вдієш? Золоті руки мав…
Він дивився, як Стьопа, нагинаючись під вітром, побіг до чайної. Спина його була геть у вапні.
— Біда, — сказав Грицько. — Біда.
І рушив зі станції через колію, а далі вузькою вуличкою з перехнябленими парканами. Собаки визирали з будок, але не гавкали.
— Боску віддам, — вирішив Грицько.
Вулицю мали зносити, а на її місці будувати багатоповерхові кам’яниці. Тому господарі плюнули на все: не фарбували вікон, не латали парканів. Псів, либонь, залишать тут, аби по паркетах не талапали.
— Біда, — зітхнув Гриць, і серце в нього защеміло, бо чув, що насувається чорна хвороба. Минулого разу добре потовкло ним об асфальт, аж шви накладали на голові.
Микольцьо мешкав у малесенькій хатці з одним вікном і жив тим, що лагодив людям черевики. Бач, захворів. Старий чоловік, що ж тут дивного. А вікно й двері помалював білою фарбою, не пошкодував грошей. Боска в будці не було.
Грицько витер ноги об дерев’яну решітку й штовхнув від себе двері. На нього війнуло теплом, аж чоловікові слабо зробилось. Добре встиг задубіти.
— Чи вдома пан господар? — скинув шапку.
— Вдома, — тихо обізвався Микольцьо. Боско заметляв хвостом, обнюхуючи Грицькову кишеню. Той розгорнув папір і дав псові риб'ячі кістки й голови.
— Не сподівався? А я Стьопу стрів… Каже, заслаб наш Микольцьо.
— А якби не заслаб, то не прийшов би, — докірливо мовив Микольцьо, а очі в нього аж сяяли. — Ти грійся, я напалив, хоч і слабий.
— Серце?
— Та воно.
Микольцьо був весь запухлий, аж синій.
— Ану, Грицьку, покажись. Гей, братчику, не шануєш черевиків… Як тепер не підіб'єш, вважай, треба викидати.
— Дай собі спокій!
— Знаю, знаю, що на землю не дивишся, а вона ж тебе носить…
— У лікарню тобі треба.
— Ти лишайся, може, й без лікарні обійдуся. Заграй мені, музико, то буде мій лік.
— Можу й заграти.
По пісні Микольцьо схлипнув, як дитина, а потім важко рукою витер носа:
— Добре з тобою, Грицю. Живи в мене. Помру, віддам тобі хату й Боска.
— А мене в будинок престарілих візьмуть! — весело сказав Грицько. — У лікарні казали. І зараз би прийняли, та роки поки що не вийшли. Або оженюся, га?
— Дурний ти чи блаженний, нема, як своя хата. Вона тобі й сестра, і жона, і мати. А я вмру скоро. Дивися…
Микольцьо відхилив з себе ковдру, і Грицько побачив розпухлі, аж лискучі ноги.
— Вже як вода в чоловіку з’являється, то. вважай, кінець.
Грицько гладив руду спину Боска, і той тицявся йому під пахву сивою мордою.
— Боска жаль. Гицелі заберуть.
— Боска я не лишу, будь спокійний, Микольцю.
— Угу. А як маєш лишити, то ліпше візьми сокиру та зарубай.
Грицько здригнувся.
— Бог з тобою.
— То не лишиш?
— Ні.
— Гроші маю на книжці. Хай на похорон.
Грицько демонстративно заграв «Ой сусідко-сусідко», аж самому в вухах закололо, і відклав гармошку, не дивлячись на Микольця.
— Боска можеш лишити і на день, і на два, як тобі треба поїхати. Він не буде вити. То є мудрий пес.
— Не бери собі дурного в голову, — сказав Грицько. — Може, я раніше за тебе помру. А як завтра піду, то не дивуйся. Я вернуся. В мене діло є.
Микольцьо ледве проковтнув слину.
— Знаю, яке в тебе діло. Ліпше в хаті. Я вже поможу. Мо', в лікарню не треба буде, бо як на вулиці чи на вокзалі вхопить, то в лікарню обов’язково візьмуть.
Грицько обвів поглядом чисту кімнату з накритим клейонкою столом, скринькою для різного шевського приладдя та книжковою етажеркою.
— Візьми «Кобзаря» почитай, — попросив Микольцьо. — Люблю, як ти читаєш.
Гриць побожно взяв до рук книжку в грубій шкіряній палітурці.
— Давай «Перебендю», — попросив Микольцьо.
…Вночі знявся вітер з дощем, Грицько довго не спав, слухав, як дихають Микольцьо і Боско (собака лишився ночувати в хаті).
Стіни аж двигтіли.
«Ще завалить нас». — думав Грицько. Він не знав, що старі хати стоять міцно.
«Усі яблука вітер позриває. Тільки б гілля не поламав. — згадав він про сад. — Але за муром воно не так дме».
Кров і піт вигаданого світу
За розширення траси поплатилися життям старі яблуні й зовсім молоденькі деревця; зрізали й величезний клен без жодної сухої гілочки, що восени струшував на асфальт листя дивовижної золотистої барви. Дорога тепер широка, аякже, — є де розминутися і машинам, і людям.
Молодий здоровий хлопець трохи самовпевнено вирушив раптом цією дорогою на мотоциклі. Викорчувані дерева, на яких дотлівали перші листочки, виставляли коріння, пересипане жовтою глиною і піском. Сумне видовисько… Мотоцикл, як птах. летів по холодному вогкому асфальті. Ніхто не знав, що хлопець поїхав, та це мало його турбувало. Невідомо, скільки часу відбере в нього дорога, але треба було встати дуже рано, зі сходом сонця, як і належить справжньому лицареві, шукачеві.
Читать дальше