Галина Пагутяк: Потонулі в снігах

Мене ніхто особливо не виховував. До дітей у нашій родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. Мене виховували книжки, я була просто ними одержимою. Причому, дорослі книжки. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здасться, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх. що йде з глибини душі. У кожному разі не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху.

Я почала писати після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу повість, як спогади про 10 клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені хотілось висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала повість до Києва, в Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: «Ні».

А потім я повернулась до села і мені батьки сказали: «Будеш писати, якщо поступиш». Та в мене вже вселився демон і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи. У 18 років, узимку, я втекла з дому. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі вперше побачила потяг у 17 років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких як я, втікачів, розгублених дітей. За півроку я пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвейєрі, на Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість «Діти». Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не деградувати, бо славне місто Борислав — це жах із романів Стівена Кінга, найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.

Через рік я вступила до Львівського університету. Акції мої зросли. але душа моя вже була в андеграунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.

Навчання у Львівському, а далі в Київському університетах, дало мені соціальний статус і певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли. Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала.

Мене страшенно дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі мною. Своєрідна форма захисту.

Добре, йдемо далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля, ще перед тим, як трапилась аварія, у Богом забутій маленькій школі вимираючого села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може, тому, що я ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу, писала «Господаря». На той час вийшла моя перша книжка «Діти».

Але я не знала, що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.

Я працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок — «Рукави, вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Беттельгейм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас з космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних людських потреб. Я не можу підкорятись цим законам. Я покидала роботу, якщо відчувала, що можу стати ницою і дріб’язковою. Найбільше мене дивує не зоряне небо і не моральний інстинкт, а та легкість, з якою люди про них забувають. Для тих, хто не може жити серед усього цього, я створила Королівство і Притулок. Не просто написала, щоб хтось прочитав, а щоб дати людям якусь надію, що і для них є гідне місце на цьому світі. На жаль, цього ніхто не зрозумів і досі. Можливо, тому, що у кожного є свій шлях порятунку. Можливо, тому, що видані мізерним накладом мої книги просто не потрапляють до тих, кому вони потрібні.