Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

А натомість — жах, безпомічність і безсилля, відсутність Матері, крижаний подув самотності. Існує запах старості: запах затхлої непровітрюваної кімнати. Нині старі люди голодують, вмирають від голоду, особливо у місті. Вони тиняються по вулицях, випрошуючи копійки. Колись вони були сильні, а тепер цілком залежні, їх переслідують за несплату квартирної плати, їх обдурюють, вбивають. З кожним днем їх стає все більше. Є ще й страшніше пекло — інтернати. Я не знаю, як дивляться людям в очі ті, хто там працюють, яка покара чекає їх від Бога за обкрадених, зневажених, нещасних, яким лише потрібно трохи скрасити останні дні. І я не розумію, коли в інших країнах батьки йдуть добровільно в притулок, адже саме в глибокій старості слід жити з дітьми і внуками, віддаючи їм осіннє світло любові. У нас діти забирають батьків з села в місто, щоб стати їм опорою. Вони їздять до них щотижня. коли ті ще в селі, допомагають і ніколи не дивляться на них як на непотріб. Буває й інше. Треба прощати батькам і недбалість, і те, що не дали освіти чи багатства, усі помилки, бо перед лицем смерті слід забути кривду і зло. Як зворушливо ці немічні люди продовжують захищати нас. Зворушливо, а не прикро. Станьмо на їхнє місце, опинімося в чотирьох стінах на цілий день, чи прикутими до ліжка, наодинці зі спогадами, які так відрізняються від реального світу. Цей трагічний контраст — самотнє лице старості.

А поза тим є ще вічні Філемон і Бавкіда, готові втішити заплакану дитину, нагодувати подорожнього, відчинити двері навіть розбійнику.

А поза тим є старці, які по смерті стають святими, бо жили духом і ніколи не заздрили молодим, бо ніщо так не заспокоює душу, як погідний день, помережаний срібним павутинням.

І Бога ми уявляєм сивобородим старцем, а в казках старі вказують героям, яким шляхом пройти. Треба лише вивільнити приховане почуття любові, і світ буде врятований, бо сім’я розпадається, та сім’я, де тато, мама, діти, баба з дідом, де так багато свят, де в одному ліжку народжувались і вмирали цілі покоління. Але все це мало змінитись, бо мусила вивільнитись особистість.

А вільна, вона пішла у революції, бунти, партії, отримавши ще більшу несвободу, втративши любов і захист. Хіба не безглуздо вмирати за ідею? Можна загинути захищаючи людей, рідних чи чужих. Кожна ідея, втілена практично, призводить до деградації і розпаду. Коли Бог створював світ, то сказав: «Хай буде світло!», а не хай буде добро. Ми тоді були б лише роботами, автоматами.

Людина робить справжні вчинки лише тоді, коли слухається голосу власної душі. Проживши так усе життя, ми створимо всередині себе могутній захист. Кожна поразка стане лише досвідом, і кожна перемога також. Досвід покаже, яких зусиль потребує кожен вчинок, якої відваги. І завжди можна знайти спосіб оповісти історію власного життя, побаченого з висоти пташиного польоту, або ще й вище.

Понад катами і жертвами постають творці, ті, що володіють здатністю забувати про беззахисність. Творчість — це найсильніший захист, хоча творці смертні, і терплять, і страждають так само. Я це знаю напевне. Багато років тому я приходила з другої зміни на заводі у квартиру, де наймала куток, позаяк господиня спала, сідала на кухні й писала повість, яка мені колись приснилась: про дітей і війну. Я була ніким і встигла у свої дев’ятнадцять років пережити пекло. Ця повість вирвала мене з лабет смерті і захистила. Завжди, коли вдається написати кілька вдалих сторінок, я тішуся і мені байдуже, що відбувається зі мною і де я зараз. Я б назвала творчість вогнем, який постійно палає і який мав на увазі Геракліт: фізичний і духовним вогонь.

Це не просто психотерапія. Буває, я місяцями нічого не пишу, живучи таким собі рослинним життям, але вогонь тоді лише пригасає. Творчість для мене — більше, ніж спасіння. Дехто з письменників досягає успіху, як чиновник досягає кар’єри. Дехто вважає творчість пекельною працею, мукою, забуваючи, що важке — непотрібне, а потрібне — неважке.

Творець — це той, хто створює інший світ і заселяє його тими істотами, які прагнуть у ньому жити. Він щасливий уже від того, що дає життя. Інша частина людства лише споживає. Це така велика відповідальність, що всіх творців називають божевільними, і це правда, бо вони звільнені Богом від присуду: в поті чола здобуватимеш хліб свій. Їхнє життя трагічне, бо створюючи, вони іноді порушують відомі й невідомі закони Всесвіту, і дуже часто помиляються, намагаючись усталити і канонізувати власний світ А мені здасться, що треба дати отому світові спокій, щоб його вдосконалювали його правдиві жителі. Такий світ не захоплять зненацька: він завжди зможе оборонитись.