Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

Тепер наша церква вже не біла, не чорна, а помальована на жовто. Дзвіницю без жодного цвяха вкоротили і накрили бляхою. А про майстра, який нещасливо пожартував, ніхто не пам’ятає, та й він не встиг вирізати свого імені десь в темнім куточку.

У ті давні часи, коли наш край воювали турки й татари, люди ховались по лісах. Одна жінка не встигла втекти. Вона побачила, що до її хати їде туркеня на коні. Швиденько запхала дитину під нецки, а сама сховалась на печі. Туркеня зайшла до хати, почула, що плаче дитина і сказала:

— Дитя під коритя, а мамка на печі!

Їй хотілося пити і вона нагнулася в сінях над великою діжкою з сироваткою. Тоді жінка прискочила, вхопила туркеню за ноги і втопила в тій діжі. А сама відв’язала коня, знявши з нього поклажу. У мішку було багато золота і срібла. На ті гроші жінка побудувала церкву. Серед скарбу була чудова золота чаша для дарів і її поставили в новій церкві.

Отаке розповідають. Але то ще не кінець. Жінка, яка втопила туркеню, не могла спати. Золота чаша верталась щоночі в її хату на одне й те саме місце, на вікно, і сяяла так, як місяць. І щоночі жінка мусила крастися до церкви, щоб віднести чашу. Коли лягала на часину, а піяли вже треті когути, снилась їй туркеня, що мала біле волосся й сині очі. Туркеня хитала головою й казала:

— Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

Тоді нещасна не витримала, вкинула ту чашу в студню, але й на дні студні вона блищала, як місяць, і туркеня хитала головою:

— Мої діти за мнов плачут, а твоє коло тебе!

І диявол спокусив жінку на великий гріх: вирішила вона спалити церкву Але, як несла вогонь, знялася буря й погасила його. І збагнула тоді нещасна, що не вернеш вдіяного…

Досі спить вона на дні студні, тримаючи коло грудей замість дитини золоту чашу. А її дитя плаче за нею…

Відкрий очі й побачиш, що все довкола горить. Крізь полум’я просвічують стовбури дерев. Вони падають, сиплють іскри і далі підпалюють траву. Серед того ненаситного вогню кидається олень, припнутий мотузкою. Він не може втекти і кричить: «Допоможіть мені! Відпустіть!» Йому допомогло дерево, впавши на нього, і він не згорів живцем, засуджений на повільне спалення. Ти ще не прийшла до тями, хоч уже розплющила очі. (А ще падали птахи, бо й небо горіло). Полум’я наближається, облизуючись у передчутті смачного поживку, бо твоя одежа просякла живицею. І коси, якими ти прив’язана до сосни. Кричи не кричи, все одно не вирвешся, згориш дотла. Та милосердна стріла татарина, що стоїть на тому березі річки, не дає виконати присуду: спалення на повільному вогні. Йому нема діла, що ти вкинула своє дитя у воду, бо не знала, чиє воно, але знала, що воно було мертве, і поросле шерстю, як звір. Просто смерть має бути швидка, щоб іще встигнути зайти у двері потойбічного світу, які зачиняються, коли заходить сонце.

…А тебе виводять за руки з пологового будинку, і ти обертаєшся, плачеш. Очі в тебе, яку прив’язаної сарни, а груди повні молока. Вночі ти мовчки встаєш, прислухаючись до мирного хропіння чоловіка, повзеш на кухню, підкручуєш газ до жовтого полум’я, встромляєш у вогонь руку. Відкрий очі — і ти побачиш лице твого сина, поросле шерстю, сина, якого тобі не віддали, хоч ти могла б узяти його і піти в глибокий ліс, сховатись з ним у шкаралупці горіха, і нікому б ви не заважали. Але ти не можеш цього побачити, бо вся твоя увага прикута до болю в руці.

Коли мій дідо був ще молодий, пас одного разу уночі коні біля холерного цвинтаря. Тоді там стояв самітний дерев’яний хрест. Дідо грівся коло вогню, бо ніч була зимна. І почув він музику, а потім побачив, як над ним у повітрі летить весільний поїзд на конях з заплетеними стрічками гривами. А молода — панна з жовтим розвіяним волоссям у старовинному строї. Дідо закляк з великого дива, а вогонь, ніби мав ноги, побіг вслід за весіллям і за пару кроків спинився. Мана зникла. Таке не забувається до смерті.

Коли я народилася, один дідо тішився з мого рудого волосся. Я ще пам’ятаю, як він гладив мене по голові. У нікого в роду не було такого волосся. Воно з’явилося з дідової пам’яті про панну-молоду, чий привид пронісся над нічним багаттям, чия неспокійна душа живе, можливо, в моєму тілі, і рветься, шукаючи один їй відомий притулок серед ночі.

У старезному лісі, просякнутому солодкуватим запахом тління, в дуплі великого дуба, жив чоловік. Харчувався він ягодами, горіхами, грибами, і давно його вже нічого не хвилювало. Жив він отак, може, сто років, може, двісті, на зиму зариваючись в опале листя так глибоко, що не чув, як по ньому топтались олені, поки він спав, підібгавши коліна до грудей, як немовля в материному лоні.