Галина Пагутяк - Потонулі в снігах

Як відомо, духи не користуються мостами. Коли їм треба перейти на той берег, вони сідають на плечі людям, і ті, пронісши вантаж нечистої сили, слабнуть і потім помирають.

Отож, призначення мостів полягає не лише в тому, щоб не замочити ніг, коли переходиш ріку, а й щоб не стати тяглом для духів.

Понівечивши новозбудований міст, ріка наче втратила силу, й піддалася нашестю вербової лози, кущі якої обліпили річище як сарана. Немає в ріці колишньої потуги й стільки води, щоб впоратися з тією напастю, а дощові хмари воліють мандрувати в теплі краї. Та все ж я ходжу на отой старий дерев’яний міст

міст

міст

міст

міст

міст

міст

Він не змикається з лівим берегом, розмитим давньою повінню. Таку відстань не перестрибнеш, хіба що хтось подасть тобі руку, достатньо довгу. Але хто? Міст тепер належить духам води і землі, і перейти його можна лише раз.

— Не бійся, — каже до мене дух. — Тут ти вже усе бачила, а там… можливо…

— Добре, — погоджуюсь я врешті, дивлячись, як насувається з-за пагорбів осінь.

Це ж не Стікс, а дух отой не Харон. Чого ж мені боятись, коли я вже давно нічого не боюсь.

— Ходи, — мовить дух, простягаючи мені довгу білу руку, і я йду по ній. як по свіжотесаній дошці через міст

міст

міст

міст

міст

міст

міст

На тому березі усе не таке. Трава вже вигоріла по-осінньому. Із дикої груші облетіло листя, а павутиння креслить у повітрі траєкторії польоту павуків. І всюди прозорі скляні куби, в яких ув’язнені серця, великі й малі. Напевно, за перехід у мене заберуть серце. І я питаю духа, який хоч і має обриси людського тіла, але очі в нього наче два каламутні вири:

— Ти забереш моє серце?

Він хитає головою:

— Нащо мені твоє серце? Якщо хочеш розбий оті скляні штуки, й можеш йти собі далі.

Я підіймаю легкий прозорий куб і кидаю його на землю. Він розлітається на скалки. Краєм ока я бачу як міст спалахує. Я кидаю наступний, ще один… Міст горить добре, бо просочений смолою. Ну, ось, робота закінчена.

Ситий дух стає важким і неповоротким. А я йду собі далі. Не люблю битого скла на березі ріки.

Моє серце зі мною. Я заплачу ним за перехід іншого мосту. Він там, десь на заході. Срібний міст.

Коли Ісуса схопили, Симон Петро пішов за ним у двір первосвященика і став біля вогню погрітися. Воротарка спитала:

— Чи ти не з учнів того чоловіка?

— Ні.

Так він відрікся вперше.

Ніч була довга і Петро присунувся ближче до вогню, ворушачи над ним закляклими пальцями.

— Чи ти не з його учнів? — знову спитали його.

— Ні.

А один зі слуг первосвященика пригадав:

— Чи не тебе я бачив у саду з ним?

— Ні.

А потому запіяв півень. І хоч ніч тривала, Петра вже ніхто не питав, хто він. Бо цієї ночі він став ніким, лише покірним мирянином, котрий не має даху над головою.

…А в цієї жінки двоє синів були в бандерах. І обох вбили за одну ніч, а на ранок привезли під сільраду, аби родичі впізнали. Прийшла мати і побачила мертвих синів. Але не впізнала, бо жоден звук не вирвався з її вуст. Навіть не скам’яніла, як Ніоба, бо камінь не відчуває болю й страху. І ніхто не сказав уголос, чия вона мати, хоч усі знали. Такий великий був тоді страх.

…Господь знає, що страх — то не смертний гріх, і сумно посміхається при згадці про Симона Петра і ту бойкиню. Простягає над багаттям руки, щоб зігрітись холодної серпневої ночі, бо раптом згадав слова єдиного Сина на хресті:

— Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?!

Двісті років тому в Урожі будували церкву. Вона була біла, як гусятко, заки не стемніла від негоди й часу.

Якоїсь днини сидів на дзвіниці майстер і клав ґонту. Сонце палило і захтілося майстрові пожартувати. Внизу дорогою їхав хлоп на фірі й нич собі не думав, не гадав. А майстер тихонько сказав «п-р-р!» — і коні стали. Хлоп їх бичом, хлоп — «вйо!» Вйокає, б'є, а ніц з того нема. Коні ані руш, ніби перед ними мур, а не гостинець. Бідний хлописько пражиться на сонці, далі вже волос у себе на голові рве, бо пан буде бити, як не вернеться завчасу до фільварку. Посходились люди, а не видять, що то пан майстер на дзвіниці дре лаха з бідачиска і регочеться.

Але знайшовся оден, що втямив у чім річ і шепнув фірманові, аби приніс з корчми фляшку пива. А як той вернувся, зопрілий, аж з нього капало, казав розбити фляшку до дишла. Хлоп так і зробив, і зразу коні рушили, а майстер впав з дзвіниці й забився на смерть.