— У нього хтось є! — байдужим тоном промовила Агата.
— Справді? — Зоська не вірила власним вухам. — Ти впевнена?
— Ну, якщо дівчина кидається хлопцеві на шию, то вона, скоріш за все, не сестра.
— Вони цілувалися? Ця дівчина із Патриком?
— І що ти ще хочеш почути? Якого кольору в неї білизна?
— Ти її знаєш?
— Треба нам із цим дати спокій. І тобі, і мені.
— А що я? Мені яке діло?
— Тим більше. А твої старі? Заспокоїлися?
— Вони ніколи не заспокояться. Образилися обоє страшенно.
— Чому? Бо ти їх не запросила?
— Ой, можна подумати, що їх цікавить якась шкільна вистава!
— Тоді в чому справа?
— «Які ж у тебе, Зосю, невиховані подружки! Стеж за своїм оточенням!» — перекривила батька Зося.
— То й стеж, справді!
Зося захихотіла.
— Так їм і треба!
— Що ти верзеш? — удавано-перелякано мовила Агата. — Ти що, здуріла?
— Минали дні, місяці й роки, — Прагнення зітхнуло, повертаючись до своєї розповіді. — Мій хлопець зростав і мужнів. І сталася дивна річ: що більшим він був, то меншими робилися його прагнення. Маленьким він мало не щодня мріяв про подвиги, та з віком це відбувалося все рідше й рідше. Він розумів, що для здійснення мрій потрібні праця, зусилля й наполегливість, та замість того, щоб наближатися до мрії, волів її позбутися. Йому більше подобалося сидіти в кріслі перед телевізором і дивитися на чужі пригоди, краще було грати на комп’ютері й без жодних зусиль вигравати битви. Хлопцеві здавалося, що в нього ще море часу, бо він і досі малий. Зрештою, він забув про свої дитячі прагнення. А забуті, відкладені на потім прагнення, маліють, зіщулюються, блякнуть і зрештою помирають.
— Але ж ти живеш?! — вихопилося Петрусеві.
— Хіба що за звичкою.
— Гадаєш, він ще здатен змінитися? І знайти тебе? — запитав Петрусь і відчув легенький сором. Він полюбив Прагнення, йому так хотілося, аби воно нарешті знайшло дім, та водночас волів би, щоб цього не сталося.
— Марно. Усьому кінець.
— Усьому кінець… — зітхнула Агата, закриваючи книжку. — Якось це все по-дурному. Неначе взагалі існує оте «щось»! І чому я проґавила цей момент? Чому я зовсім не можу сердитися на Зоську? Якби він зараз прийшов до мене, що б я зробила? Мені так її шкода. Бо у мене принаймні є Мацек. З ним не дуже поговориш, але все-таки це мій брат… Іноді, коли я забираю його із садочка, і ми йдемо разом вулицею, тримаючись за руки, він цвірінькає, як горобець, підстрибує на одній ніжці, розповідає, у що бавився. Мені здається, що Зоська справді дуже самотня.
— Агато, Клаудіє й Зосю, залишіться, будь ласка, — попросила класна керівничка, щойно задзеленчав дзвоник на перерву.
Дівчата перезирнулися, та жодна не здогадалася, у чому справа.
— Зосю, вітаю, тебе знову обрано старостою класу!
— Дякую.
— Натомість усім вам хочу подякувати за зусилля. Ви чудово впоралися, і ані я, ані директорка про це не забудемо.
— А про що йдеться? — поцікавилася Агата.
— Ми з Магдиною мамою вирішили, що Магді більше не треба читати.
— Як це? Чому? Ми щось не так зробили? — дівчата нічого не розуміли.
— Та ні! Ви все робили чудово. Пані Аліція дуже вами задоволена. Але ми вважаємо, що для вас це завелике навантаження.
— Скажіть, у чому справа! Це я завинила, так? — не витримала Клаудія. — Усе тому, що я…
— Ні! Ніхто не винен. Кажу ще раз, ви все робили дуже добре. І ми вас якось винагородимо, але зараз хочемо допомогти. У вас дуже багато уроків і занять із репетиторами.
— У мене немає додаткових уроків! — заперечила Агата.
— І в мене! — буркнула Клаудія.
— Чому ви хочете забрати її в нас? — випалила Зося. — Я не вірю, що це якась винагорода. До вас телефонували мої батьки?
— Ні, я справді думала, що може, у вас… ну, розумієте… Що ви просто втомилися?
— Магдина мама сказала, що вона звикає до людей. Вам про це відомо? — запитала Клаудія.
— Так, звичайно.
— І вам однаково?
— Мені лише йдеться про вас. Адже я за вас відповідаю.
— Не треба нами перейматися. Хіба ми скаржимося?
— Ні.
— Котрась із нас почала гірше вчитися?
— Ні.
— Тоді залиште нам її!
— Ми впораємося!
— Але, дівчатка, це може тривати ще довго. Можуть знадобитися тижні, місяці або й роки. Ніхто не знає, скільки потрібно часу.
— Вона прокинеться.
— Колись прокинеться.
— Мусить прокинутися! — говорили вони, перебиваючи одна одну.
— І тоді ми хочемо там бути, розумієте? Усі втрьох.
Сонячна пляма розлилася по всій підлозі, і в зруйнованому будинку зробилося світло. Петрусь не міг повірити, що Прагнення неможливо врятувати. Хоча його голос, що чувся з кишені, був тихим, придушеним і позбавленим бодай крихти надії, хлопець усупереч собі постановив вірити, що зможе йому допомогти.
Читать дальше