Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— У нього хтось є! — байдужим тоном промовила Агата.

— Справді? — Зоська не вірила власним вухам. — Ти впевнена?

— Ну, якщо дівчина кидається хлопцеві на шию, то вона, скоріш за все, не сестра.

— Вони цілувалися? Ця дівчина із Патриком?

— І що ти ще хочеш почути? Якого кольору в неї білизна?

— Ти її знаєш?

— Треба нам із цим дати спокій. І тобі, і мені.

— А що я? Мені яке діло?

— Тим більше. А твої старі? Заспокоїлися?

— Вони ніколи не заспокояться. Образилися обоє страшенно.

— Чому? Бо ти їх не запросила?

— Ой, можна подумати, що їх цікавить якась шкільна вистава!

— Тоді в чому справа?

— «Які ж у тебе, Зосю, невиховані подружки! Стеж за своїм оточенням!» — перекривила батька Зося.

— То й стеж, справді!

Зося захихотіла.

— Так їм і треба!

— Що ти верзеш? — удавано-перелякано мовила Агата. — Ти що, здуріла?

— Минали дні, місяці й роки, — Прагнення зітхнуло, повертаючись до своєї розповіді. — Мій хлопець зростав і мужнів. І сталася дивна річ: що більшим він був, то меншими робилися його прагнення. Маленьким він мало не щодня мріяв про подвиги, та з віком це відбувалося все рідше й рідше. Він розумів, що для здійснення мрій потрібні праця, зусилля й наполегливість, та замість того, щоб наближатися до мрії, волів її позбутися. Йому більше подобалося сидіти в кріслі перед телевізором і дивитися на чужі пригоди, краще було грати на комп’ютері й без жодних зусиль вигравати битви. Хлопцеві здавалося, що в нього ще море часу, бо він і досі малий. Зрештою, він забув про свої дитячі прагнення. А забуті, відкладені на потім прагнення, маліють, зіщулюються, блякнуть і зрештою помирають.

— Але ж ти живеш?! — вихопилося Петрусеві.

— Хіба що за звичкою.

— Гадаєш, він ще здатен змінитися? І знайти тебе? — запитав Петрусь і відчув легенький сором. Він полюбив Прагнення, йому так хотілося, аби воно нарешті знайшло дім, та водночас волів би, щоб цього не сталося.

— Марно. Усьому кінець.

— Усьому кінець… — зітхнула Агата, закриваючи книжку. — Якось це все по-дурному. Неначе взагалі існує оте «щось»! І чому я проґавила цей момент? Чому я зовсім не можу сердитися на Зоську? Якби він зараз прийшов до мене, що б я зробила? Мені так її шкода. Бо у мене принаймні є Мацек. З ним не дуже поговориш, але все-таки це мій брат… Іноді, коли я забираю його із садочка, і ми йдемо разом вулицею, тримаючись за руки, він цвірінькає, як горобець, підстрибує на одній ніжці, розповідає, у що бавився. Мені здається, що Зоська справді дуже самотня.

— Агато, Клаудіє й Зосю, залишіться, будь ласка, — попросила класна керівничка, щойно задзеленчав дзвоник на перерву.

Дівчата перезирнулися, та жодна не здогадалася, у чому справа.

— Зосю, вітаю, тебе знову обрано старостою класу!

— Дякую.

— Натомість усім вам хочу подякувати за зусилля. Ви чудово впоралися, і ані я, ані директорка про це не забудемо.

— А про що йдеться? — поцікавилася Агата.

— Ми з Магдиною мамою вирішили, що Магді більше не треба читати.

— Як це? Чому? Ми щось не так зробили? — дівчата нічого не розуміли.

— Та ні! Ви все робили чудово. Пані Аліція дуже вами задоволена. Але ми вважаємо, що для вас це завелике навантаження.

— Скажіть, у чому справа! Це я завинила, так? — не витримала Клаудія. — Усе тому, що я…

— Ні! Ніхто не винен. Кажу ще раз, ви все робили дуже добре. І ми вас якось винагородимо, але зараз хочемо допомогти. У вас дуже багато уроків і занять із репетиторами.

— У мене немає додаткових уроків! — заперечила Агата.

— І в мене! — буркнула Клаудія.

— Чому ви хочете забрати її в нас? — випалила Зося. — Я не вірю, що це якась винагорода. До вас телефонували мої батьки?

— Ні, я справді думала, що може, у вас… ну, розумієте… Що ви просто втомилися?

— Магдина мама сказала, що вона звикає до людей. Вам про це відомо? — запитала Клаудія.

— Так, звичайно.

— І вам однаково?

— Мені лише йдеться про вас. Адже я за вас відповідаю.

— Не треба нами перейматися. Хіба ми скаржимося?

— Ні.

— Котрась із нас почала гірше вчитися?

— Ні.

— Тоді залиште нам її!

— Ми впораємося!

— Але, дівчатка, це може тривати ще довго. Можуть знадобитися тижні, місяці або й роки. Ніхто не знає, скільки потрібно часу.

— Вона прокинеться.

— Колись прокинеться.

— Мусить прокинутися! — говорили вони, перебиваючи одна одну.

— І тоді ми хочемо там бути, розумієте? Усі втрьох.

Сонячна пляма розлилася по всій підлозі, і в зруйнованому будинку зробилося світло. Петрусь не міг повірити, що Прагнення неможливо врятувати. Хоча його голос, що чувся з кишені, був тихим, придушеним і позбавленим бодай крихти надії, хлопець усупереч собі постановив вірити, що зможе йому допомогти.