Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Вони не прийдуть.

— Я й не дивуюся. Післязавтра, кажеш? Патрик Куява? Цікаво…

У школі панувала урочиста й водночас напружена атмосфера. А може, так лише здавалося? Хай там як, але Зосі здавалося саме так. Її хвилювання невідомо чому передалося Агаті. Це було відчуття очікування чогось важливого, що принесе зміни. Можливо, принципові зміни. Дівчата намагалися перебувати поруч якомога менше. Зоську й досі мучило сумління, Агата трохи сердилася на неї, що вона втрутилася в її життя. І лише Клаудії було байдужісінько до всього. Театр це взагалі не для неї. Крім того, вона хвилювалася, щоб на найближчих батьківських зборах класна не почала всім розводитися про її поведінку. Тому перед кожним уроком, немов справдешня зубрилка, до знемоги гортала підручники.

На великій перерві, побачивши, що Клаудія не збирається зникнути в задимленому жіночому туалеті, Зося подолала своє небажання й несміливо підійшла до неї:

— Слухай…

— Чого тобі? — буркнула Клаудія з-над підручника з фізики.

— Знаєш… Я б хотіла, аби ти прийшла завтра о шостій на прем’єру нашої вистави…

— І що?

— У мене було тільки одне запрошення… Воно для двох, але я вже віддала його Агаті й не знаю, чи вона прийде не сама…

Клаудія зневажливо закопилила губу.

— Хіба що з учителем англійської! Спокуха, я дам собі раду. Завжди можна знайти якесь місце під стіною. Дякую!

Вона дружньо поплескала її по плечі, змовницьки посміхнулася й знову втупилася в підручник. А Зоська відчула полегшу й подумала, що Клаудія все-таки класна дівчина, хоча й не була впевнена, чи це «Дякую!» означало «Дякую, так!» чи «Дякую, ні!»

— Дивно. Невже є хтось, кому я подобаюся? Важко в таке повірити! Та водночас цей хтось подобається комусь іншому, а це вже зовсім не смішно, — Агата міркувала вголос. Добре було ділитися враженнями з мовчазною Магдою. — Припустімо, що цей Патрик класний хлопець, то й що з того? Схоже, що Зоська досі в нього закохана. Усе, як у мексиканському телесеріалі. Вона хоча й каже, що це в минулому, але щось мені так не здається. Вона почервоніла, уникала дивитися на мене. Як їй спало на думку оце зараз мені сказати? Узагалі про це говорити? А якщо він мені, не дай Боже, сподобається? Що краще: втратити подругу, яку маєш, чи хлопця, якого не маєш? Узагалі Зоська мені ще не подруга, але вона така бідолаха. Певне, ти й сама це помітила. Ніби така організована, відмінниця й всяке таке… Сама не знаю, чому вона викликає в мене такі почуття. І чому лише тепер, адже ми знайомі понад рік. А із цим Патриком вона незлецьки пожартувала, ге-ге! Сказала йому, що в мене вже є молодший брат. Певне, страх як розсердилася на нього. Добре, бо я щось відволіклася. А тепер почитаємо:

Петрусь глянув у вікно, але пташка вже полетіла. Її веселе щебетання долинало здалеку, але дедалі слабшало, приглушене сумним схлипуванням вітру.

— Але вони повернуться, правда?

— Вони залишають тут своє гніздо. Щоб повернутися додому, дороговкази не потрібні.

Почувши це, Петрусь зрозумів, що й він знайде дорогу додому, варто лише захотіти. Зрештою, він великий хлопець, а не крихітна пташка. Та поки що йому не хотілося повертатися, зрештою, якщо зробити це зарано, чого доброго ще й до школи доведеться піти! Тож він вирішив, що буде краще, коли він завчасу не викаже своєї криївки.

У цю хвилину коридором війнув Вітер. Він піднявся на сходи, крутнувся на сходовій клітці й вилетів у відчинені двері до неіснуючої кімнати. Петрусеві здалося, що він розуміє його свист. Вітер неначе наспівував тужливу пісню:

— Немає в мене дому, немає, немає… Мушу мчати, мушу мчати…

— Невже я розумію мову вітру? — подумав хлопчик.

— Нині тут, а завтра там. Вію, ширяю, мчу, літаю… — уже зовсім виразно зашумів Вітер і на мить присів на гілці горобини.

— А де живе Вітер, може, ти знаєш? — уголос промовив Петрусь.

— Вітер — мандрівник, вільний дух, він повсякчас кудись мчить, — відказало Прагнення. — Він не живе ніде.

— Може, тому він такий сумний?

— Вітру зачинити не можна. Якщо ув’язнити його між чотирьох стін, він миттєво помре. Зрештою, чому ти вирішив, що йому сумно?

— А ти не чуєш, як він голосить? Каже, що мусить мчати, але може, він зовсім цього не хоче? — міркував Петрусь. — Може, він хотів би мати дім, із розчахнутими вікнами, як цей, де хтось би на нього чекав, куди завжди можна повернутися, побути, а потім знову відлетіти?

— Але Вітер — самітник. Хто б там на нього чекав?

— Дім. Не конче зі стінами. Він міг би бути дещо іншим. Якби, наприклад, у нього був дім на тополі, отій, де птахи звили гніздо, то вони б на нього чекали. І він більше не був би таким самотнім.