Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Ну, дивіться! Папужки-нерозлучники знову разом! — помітивши під час перерви Агнешку й Клаудію разом, Агата не втрималася від ущипливого коментаря. — Скільки вовка не годуй, а він все до лісу дивиться…

— Тебе це не стосується! — відрубала Агнешка.

Клаудія тільки відвернулася, вдала, наче не дочула.

— Гарно тобі розважитися, Клаудіє! — Агата гукнула вже голосніше. — Бо ти завжди класно розважаєшся, правда? — звернулася вона до Агнешки. — Особливо на чужий рахунок. Але це мене справді не стосується.

— Чого тобі власне треба? — пихато запитала Агнешка.

— А ти справді не знаєш? Ні, ну я не можу! Уся школа аж гуде від пліток, лише ти, як їжачок в тумані. Люди, та скажіть їй хто-небудь, що відбувається! Або гаразд, я тобі скажу, окей? Йдеться про той фільм, порнушку, яку ти кинула на YouTube !

— Я?! — Агнешка густо почервоніла, роззявила рота й стояла, не знаючи, що сказати.

— Ти, ти. Скажу чесно, жарт тобі вдався, давно я так не сміялася. Клаудія теж розважилася, правда?

Агата зіграла ва-банк. Вона зовсім не сподівалася, що так усе й було. Звісно, дівчата підозрювали Агнешку, але де саме Клаудію підловили на тому, що вона займалася сексом з Давидом, Агата знати не могла. І все-таки вона вирішила спробувати, пан чи пропав, у найгіршому разі виявиться, що вона помилилася. Проте реакція Агнешки навіть для Клаудії виявилася підозрілою.

— Окей, то цілуйтеся далі, голубки, адьє!

І пішла не озираючись. Клаудія повільно перевела погляд на Агнешку. Їй зовсім не хотілося на неї дивитися. Вона чудово усвідомлювала, що за мить та знову все заперечить, а вона, Клаудія, у це повірить. Знову повірить як остання дурепа. Але все-таки глянула, і побачила перед собою перелякану боягузку.

— Ти?! — холодно запитала.

— Ні… Це не я… Чесно… — виправдовувалася Агнешка. — Я лише…

— Добряче розважалася, еге ж? Подруга? Коли я потребувала подруги, ти хіба що якусь дурню плела. А коли я ковтала таблетки, ти, мабуть, веселилася в «Променаді» з якимсь багатеньким чуваком! «Ти кров’ю підписала, ти моя невільниця…» Ні чорта я не підписала! І спробуй мені надіслати бодай одну есемеску, ти чи твої подружки-ідіотки, то я тобі таке влаштую, що довіку пам’ятатимеш! Опинишся з матусею вже не в директорки, а в поліції, і так тобі це не минеться. Віділлються тобі мої сльози. Мені теж є про що розповісти. І я добре знаю, кого це може зацікавити! Жарти скінчилися, а мені тепер втрачати немає чого!

Попри важливість цього дня й генеральну репетицію, яка могла затягнутися аж до вечора, Зося вирішила не відмовлятися від читання для Магди. Вона помітила, що завжди після цих відвідин виходить спокійна, її страхи й переживання десь зникають, зате все єство переповнює радість і бажання жити.

«Як це все складно! — подумала Зося. — Я не почуваюся пригніченою чи нещасною, хоча мала б. Відчуваю, що вона чекає на мене, що я їй потрібна. І я встигла її полюбити й переконана, що вона мене теж. Коли Магда нарешті прокинеться, запитаю її про це».

— Ні, я не викидав моїх почуттів на смітник! — палко заперечив Петрусь. — Може, це мама? — намагався він знайти відповідь і чи не вперше в житті замислився над цим. — Вона все викидає. Не любить безладу, увесь час щось складає, порядкує.

— Мама, кажеш? — спохмурніло Прагнення. — Та-а-ак… — його голос наче повис десь дуже далеко, долинав як із прірви, про існування якої Петрусь навіть не підозрював. — Завжди винен хтось інший, еге ж?

— Чесно! — підтвердив Петрусь, нічого не розуміючи. — Це не я… Я кажу правду…

— То й шкода! — гаркнуло Прагнення. — Дуже шкода. Що б із тобою сталося, якби ти трохи поплакав, якби сумував за цим собакою, мріяв про його м’яку шерсть, мокрий ніс і шорсткий язик? А навіть, якби той пес щось зіпсував чи погриз, то й що? Його підштовхування носом принесло би тобі багато більше щастя, ніж усі іграшкові залізниці на світі. Це, братику, зветься дружба. Хіба можна подружитися із залізницею?

— Мабуть, що ні… — хлопець спохмурнів і вже із соромом пригадав свою радість, яку відчув, коли побачив іграшковий потяг, що з голосним свистом рушав з-під семафора. — Хоча…

Запанувала довга мовчанка. І шестирічний хлопчик, легенький мов пір’їна, який не бачив кольорів і не знав почуттів, і Зневажене Прагнення думали про те, що з ними сталося і що буде далі.

— За два дні прем’єра нашої вистави, — несподівано мовила Зося. — У мене гарна роль і, здається, я непогано її виконую. Не знаю, кому подарувати запрошення. Гарні місця в третьому ряду. Пропадуть. Хтось, певне, однаково там сяде, завжди купа людей юрмиться попід стінами. Хоча яка різниця.