Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Ну, пробач, здається, тобі є над чим?

— Ти сьогодні підеш до Магди? Чи мені піти замість тебе? — запитала Зося.

— Людоньки! — Клаудії геть терпець увірвався. — Та не панькайтеся так зі мною! Згляньтеся! Ставтеся до мене, як до людини, а не як… як…

— Невдалого самогубці? — послужливо підказала Агата.

— Як до тухлого яйця, яке кожен боїться зачепити, бо відразу смердітиме! До Магди я піду! І припиніть це, прошу вас!

— Друзі, — сказала Беата Крупа, зайшовши до класу. — Обрана вами староста відмовилася виконувати свої обов’язки. Я прийняла відмову й прошу вас, щоб до наступної виховної години ви гарненько обдумали цю проблему й висунули своїх кандидатів. Проведемо дострокові вибори. Проте, Клаудіє, ніщо не заважає тобі висунути свою кандидатуру наступного навчального року…

На щастя, Магдина мама була зайнята, вона говорила по телефону англійською. Не припиняючи розмови, кивнула на двері Магдиної кімнати. Клаудія ввійшла досередини. Тут нічого не змінилося. Та сама кімната, та сама Магда, навіть дивно. Клаудія сіла на стільці, узяла книжку до рук і почала читати.

Петрусь на мить замислився. Пригадав собі стежку, яка несподівано заросла, Квіткову Пані, що зникла, не сказавши жодного слова, краєвид з вікна, зовсім інший, ніж можна було сподіватися, невидиму істоту, котра говорила з ним з його власної кишені й називала себе Прагненням, але в кишені нікого не було.

— Отже, це казка? Таємничий сад, щось таке?

— Та що ти! — обурилося Прагнення. — Яка там казка, це справжнє життя, жорстоке, якщо тобі відоме значення цього слова, та боюся, ти його не знаєш, а я не збираюся тобі цього пояснювати. Ти тут, і я тут. Зараз розпалю вогнище й засмажу тебе на обід.

Петрусь мимоволі підхопився.

— Боягуз! — засміялося Прагнення. — Якщо знаєш, що це таке, бо мені чомусь здається, що ні.

— Сам ти боягуз.

— Звісно, звісно. Ти й не підозрюєш, який! — відказало Прагнення й замовкло. Петрусеві здалося, що він почув чиїсь сумні зітхання.

— Агов, де ти! — зазирнув до кишені, але нічого там не побачив. — Я пожартував, ніякий ти не боягуз… — хлопчик замовк, подумавши, що Прагнення почне заперечувати, але воно мовчало. Певне, порівняння з боягузом було для нього неприємним.

Раптом Петрусь усвідомив, що дуже хоче їсти. Наближався час другого сніданку, тому хлопець ступив крок до сходів, щоб усе-таки знайти стежку додому. Він гадав, що Прагнення його зупинятиме, прохатиме, може, навіть благатиме, щоб він нікуди не йшов. Та нічого такого не сталося. Прагнення мовчало, і навіть не ворушилося в кишені.

Устаючи, Петрусь збагнув, що він знову зробився легенький. Схопився за перила, бо Вітер, який саме війнув, міг легко його підняти вгору. Та зупинився на півдорозі.

— Почуття Провини, — пролунало з якогось кутка.

— Що?

— Воно схопилося за твою руку. Просто струси його. Один чоловік зовсім нещодавно засмоктав його пилососом, а потім викинув на смітник. Воно дуже живуче. Продірявило паперову торбинку з пилюкою і якби не зачинені вхідні двері, певне, йому вдалося б повернутися. Воно тут віднедавна, ще не звикло…

Клаудія зупинилася, їй набридло читати. Вона почувалася як в облозі. Цей текст міг проказати будь-хто, кому заманулося б її повиховувати. Почуття провини, так, вона мусить його мати, демонструвати всім, усім доводити, як їй погано через те, що вона так поводилася. Так і було, от тільки Клаудії не хотілося ні з ким цього обговорювати й тим більше розкаюватися.

— Чому всі так люблять повчати інших? У когось є порада на всі випадки життя, як саме слід жити? А навіть, якщо й так, то може, ці поради призначені лише для нього? Ненавиджу я ці повчання! Я майже доросла й хочу сама за себе відповідати. І вважаю, що маю на це право! Навіть, якщо я проковтну жменю таблеток, щоб накласти на себе руки. Так, мені хочеться комусь розповісти про те, що я відчуваю, але не ксьондзові, не психологу, не класній керівничці, хоча вона цілком нормальна, не матері. Що вони всі про мене знають? Нічого. Заздалегідь відомо, чим закінчиться така розмова, навіть починати не варто. А ну його к бісу, краще почитаю тобі ще.

— До чого? — зацікавився Петрусь. Він раптом забув про свій голод і готовий був вислухати розповідь про Почуття Провини.

— До бездомності.

— Але ж у вас є дім?

— І ти називаєш це домом? Це лише смітник небажаних почуттів. Дім — це людина. Ну, або тварина. Найкраще пес або кіт. Собаки взагалі чудові.

— Мама каже, що собаки брудні.