Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Вона взагалі нічого не соромиться! — здивовано прошепотіла Зоська.

— Грає непогано, та я переконана, що в неї аж жижки трусяться, — процідила Агата.

Клаудія зупинилася біля дівчат.

— Вітальний комітет без шампанського?

Агата замалим не бовкнула, чи Клаудія взагалі знає, як смакує шампанське, бо далі дешевого вина її досвід, певне, не сягає. Але вона сказала зовсім інше, і власні слова викликали в неї самої здивування й повагу до себе:

— Певне, якась незлецька марка якраз охолоджується в директриси.

Вийшло навіть краще, бо Клаудія лише зітхнула й глянула на небо, ніби сподіваючись звідтіля допомоги.

Проте директорка зовсім не була схильна кидатися на Клаудію відразу в дверях. Власне, до великої перерви взагалі нічого не відбувалося. Учителі щосили вдавали, наче Клаудії взагалі немає, і це виходило в них дуже навіть природно. У класі думки розділилися: одні вдалися до вчительських фокусів, решта пробувала дівчину підтримати, і це було ще гірше. Клаудія не потребувала співчуття стількох осіб одночасно. Тільки Зоська з Агатою не пхалися наперед. Клаудія це помітила й була їм вдячна.

Та під час перерв вона була беззаперечною зіркою. Їй здавалося, що на неї всі озираються. Люди, яких вона майже не знала, раптом віталися з нею: «Привіт!», і за інших обставин це, без сумніву, справило би їй приємність.

— Дивляться, як виглядає той, хто встав із труни, — сказала вона Агаті.

— А навіщо ти, власне, це зробила? — пролунало у відповідь питання, до якого вона була неготова, хоча явно мусила знати відповідь.

— Сама не знаю.

— Не хочеш, то не кажи. Але ти повелася трохи як сцикуха.

— Відмахайся, ок?!

— Не забагато ніжностей? — поцікавилася Зоська, яка щойно до них приєдналася.

— Позавчора врятували мені життя, а нині влаштовуєте розборки? Було не пхатися. Принаймні я мала би з усім спокій!

— Та вже не дякуй, не варто!

— Вона досі в шоці, — захищала Клаудію Зоська.

— Ні в якому я не в шоці! Просто ненавиджу, коли хтось втручається в моє життя!

— А-а-а, ну, то перепрошую! — відказала Агата, підхопила свій рюкзак і подалася в інший бік коридору.

Цього разу Клаудія більше не уникала класної керівнички. Сама пішла до вчительської. Коли Беата Крупа вийшла в коридор, Клаудія аж забула, що хотіла сказати.

— Я… Ну… Я про ті гроші…

— Твоя мама вже все зі мною залагодила. Я сама переказала гроші.

— Ви їм не розповіли, правда?

— Ні.

— Я відпрацюю, мати мені влаштує роботу в будинку для старих, я хочу, щоб ви знали. Я прибиратиму там щосуботи.

— Дуже добре.

— І… Як ви гадаєте, можна, щоб Зоська знову була старостою?

— Не розумію.

— Вони не знають, зате я знаю. Забагато я всього зіпсувала.

Учителька уважно подивилася на Клаудію, ледь насупившись.

— Коли не бачиш кольорів, — Прагнення намагалося пояснити хлопчикові якомога простіше, — у твоєму житті менше радощів, бо кольори… Кольори — вони…

— Які?

— Гаразд, почнемо спочатку. Кольори… Як би це тобі пояснити? Може, так? Кольори нагадують музику. Деякі веселі, інші — сумні, одні тихі, інші — крикливі. Деякі скромні, інші сповнені пихи.

— А зелений?

— Зелений? Це мій улюблений колір. Уяви, що тобі гаряче.

— Уже! — голосом, сповненим незвичної для нього готовності до співпраці, вигукнув Петрусь.

— А тепер уяви приємну прохолоду.

— Уже!

— І що?

— А що?

— Яке це почуття?

— Хіба я знаю? Звичайне.

— Ніщо не буває звичайним. Запам’ятай! Усе може бути сумним або веселим, страшним або заспокійливим, піднесеним або гнітючим, знаєш це слово?

— Ні.

— Зрозуміло. Може, воно й на краще. А взагалі декому в житті щастить.

— Кому?

— Не ухиляйся від теми. Мені точно не пощастило. Тобі, ну, тобі ж!

— А що таке щастя?

— Скільки дурних запитань! У твоєму віці треба щось тямити в житті, га? І не питай, що таке тямити!

— Добре.

— Ти знаєш, яке відчуття, коли поринаєш у блакитній воді? Заглиблюєшся в зелений ліс? Коли несподівано спека змінюється прохолодним затінком під деревом?

— Ні.

— Принаймні він каже щиро! — з помітним невдоволенням зауважив голос. — Ти й справді цього не знаєш? Як виглядає ліс? Вода? Глянь угору!

Петрусь задер голову.

— Що ти бачиш? Який колір? — нетерпеливилося Прагнення.

— Сіре небо.

— Якраз нині небо блакитне! Будь-яка миша, будь-який птах, людина й навіть дерево тобі це скаже.

— Дерева не розмовляють! — заперечив Петрусь. — Хіба що в казках.