Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Це як із Маленьким Принцом, — розсудливо пояснила Зося. — Ти її приручила.

— Я?! — Агата нічого не розуміла. — Клаудію?!

Вона аж зупинилася, щоб до неї дійшло почуте.

— Може… — тихо й невпевнено мовила вона. — Я в шоці…

— Як вона себе нині почуває? — запитала Агата, коли пані Аліція, як завжди з посмішкою, відчинила їй двері.

— Усе без змін. А як справи в Клаудії? Вона приходила вчора, здається, у неї були якісь проблеми.

— Вони й зараз є, Клаудія навіть намагалася їх позбутися, проковтнувши вміст цілої аптечки, але їй не пощастило, бо трохи не вдалося.

— Що ти маєш на увазі?

— Проковтнути встигла, але в неї все швиденько відібрали назад. Імовірно, з допомогою гумового шланга й струменя води із крана, чи як там це в них робиться.

— Тобто їй пощастило?!

— Це залежить, як подивитися. Завтра або в понеділок їй доведеться повернутися до реальності. А в школі на неї чекають із нетерпінням.

— Хто?

— Ну, наприклад, учителі. Вишикуються в чергу, щоб трохи повиховувати. Тобто напевне переконуватимуть її, що життя прекрасне.

Жінка дивилася на Агату з усмішкою, за якою відчувалося ледь помітне запитання: вона це говорить серйозно чи глузує з неї?

— Мабуть, це добре? — ризикнула вона врешті.

— Якби вони самі вірили в те, що кажуть. Але вчителі вважають, що життя — це програш у лотерею. І не дуже розуміють, що з ним робити. Пробачте, мені не слід такого казати. Але тут я з ними погоджуюся.

— Ні-ні, навпаки, ти дуже цікаво мислиш. Але скажи мені чесно й без отих своїх метафор: як ти гадаєш, що буде із Клаудією?

— Вона явно стане героїнею дня. Спершу цей дурнуватий фільм. Чорт, я собі думаю, невже секс справді такий… Ну, розумієте… Навіщо вона це робить?

— Мабуть, це питання не до мене?

— Звісно. Мені не хочеться пити, не подобається. Хлопці, яких я знаю, усі або дурнуваті, або безхарактерні. Просто жах. Із чим тут поспішати?

— Кожен розуміє це по-своєму.

— Клаудія точно. Тож тепер їй доведеться давати всім інтерв’ю. А до кінця року ще далеко, навіть до зимових канікул трохи є. Цікаво, чим усе закінчиться… Я вже піду до неї! — Агата махнула рукою, ніби хотіла таким чином відгородитися від Клаудії та її проблем, і подалася до Магдиної кімнати.

— Привіт, Спляча Царівно! — сказала Агата, вдихаючи знайомий запах і придивляючись до Магди. — Ти тут собі спокійненько спиш і не знаєш, які бурі бушують в іншому світі. Зрештою, може, так для тебе краще? Твій світ, щоправда, непорушний і незмінний, зате принаймні чистий. Чистий, хоча й позбавлений життя. Бо життя чистим не буває. Не буває непорушним і незмінним. Я це щойно усвідомила. Мій дім, тобто дім Гібона, чувака моєї матері, саме такий чистий і є. Стерильний. Приходить хатня робітниця й прибирає, аж їй руки відпадають. А мені здається, що він заріс павутинням, запилюжений і брудний. Мої думки теж запилюжені, усе брудне. Єдина річ, яку я вважала чистою, це мої спогади про батька. Навіть тоді, коли я закохалася в такого собі Марека, мені хотілося, щоб він мене торкався. І коли вчора я стояла біля Клаудії, дивилася, як вона прощається із життям, бо наковталася якоїсь гидоти, а потім ще Зоська сказала мені про Маленького Принца… Ну, знаєш, оте про приручення? І я подумала, що це теж життя. Треба побачити отакі його найгірші прояви, аби щось збагнути. Отак я собі думаю. Не впевнена, чи ти знаєш, що я маю на увазі, зрештою, я й сама не впевнена, що все розумію. Бо я хочу сказати, що мені її шкода. Бо я не… Де ми зупинилися? Ага, ось. Ну, гаразд, почнемо…

Петрусь надовго замислився, але не відповів, бо не було нічого, анічогісінько, про що би він мріяв. Але йому спало на думку нове запитання:

— А що таке надія?

— Не знаю!

— Скажи!

— Ти однаково не зрозумієш!

— Я постараюся, обіцяю… — ці слова пролунали якось несподівано щиро.

— Надія є тоді, коли ти майже впевнений, що мрія здійсниться, — відповів голос майже розгнівано.

— Е-е-е, — хлопчикові пояснення не сподобалося.

— Бачиш он ту зелену галявину перед нами?

Галявину Петрусь бачив.

— А що таке «зелена»? — наївно запитав він.

— То ти навіть цього не знаєш?! Ні, ви лишень подивіться! Послухайте, це дитя не знає, що таке мрія, прагнення, надія. Я намагаюся йому пояснити, а він мені раптом заявляє, буцім не знає, що таке «зелена». І як йому, до біса, пояснити, що таке колір? Я ж бо лише маленьке Зневажене Прагнення, а не якийсь там ван Гог чи ще якийсь Рембрандт! Усім відомо, що таке «зелений», «жовтий», «блакитний». Глянь на дерева — вони зелені, подивися на небо — воно блакитне, глянь на сонце — воно жовте!