Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

На перший погляд будинок був звичайнісіньким. Тепер, стоячи по той бік паркану, Агата не могла зрозуміти власного страху й усього, що вона собі науявляла. Зайшли досередини. Роззулися, Магдина мама дала їм капці. Дівчата помітили, що вони були нові й підписані їхніми іменами.

— Підходять? — запитала вона.

— Мої трохи завеликі, — сказала Клаудія.

— Мої саме добрі.

— Мої теж.

— Це Магдин розмір, — пояснила жінка. — У вас усіх тепер такі великі ноги, — зітхнула вона із незрозумілим жалем.

Допомогла їм зняти куртки й повела до вітальні. Кімната була просторою, але меблі дещо дивними. Тут стояли два письмові столи, на кожному ноутбук, книжки, якісь папери. Під стінами стелажі з книжками. Фотель і люстра. Лише невеликий телевізор і скромний диван у кутку свідчили, що це не бібліотека й не кабінет, а вітальня.

— Ми працюємо вдома, — мовила Аліція, вловивши здивування в очах дівчат. — Ми із чоловіком науковці. Будь ласка, сідайте. Я хотіла б подякувати вам за те, що ви погодилися мені допомогти. Ми намагаємося використовувати різні методи, — її усмішка вийшла трохи вимушеною. — Магда в комі вже два місяці. Її збила машина на переході. Оскільки ми нещодавно сюди переїхали, я не хотіла турбувати її колишніх однокласниць з іншого кінця міста. Зрештою, ви ж розумієте, як воно буває… — жінка відвела очі вбік. — Єдина наша мрія, аби Магда мала контакт із подругами її віку. Це такий метод реабілітації. Ми робимо все, щоб вона прокинулася. Переконані, що вона відчуває, розуміє й чує, що навколо неї відбувається. Але відповісти нам не може. Вона неначе зачинилася ізсередини. Ми не знаємо, та й ніхто не знає, що могло б її відчинити, ось чому змушені випробовувати різні способи. Отож Магда вам не відповість, принаймні поки що, не ворухнеться, хоча ми цього так прагнемо, не гляне на вас. Хочу, щоб ви сприйняли це як щось абсолютно звичайне. Я розумію, що це небуденна справа, може, дещо незручна, але якщо вам це допоможе, то подумайте, що ви няні й читаєте малюкові книжку перед сном. Він уже майже, майже засинає, а ви продовжуєте читати, щоб переконатися, що дитя справді заснуло. Зрозуміло?

Дівчата кивнули головами.

— Двадцяти хвилин буде достатньо. Читання вголос досить виснажливе. Якщо втомитеся за якісь чверть години, зупиніться. І пам’ятайте головне: будь-якої хвилини, нічого не пояснюючи, можете відмовитися. Я вас зрозумію. Магда лежить у тій кімнаті, — показала вона кудись углиб коридору. — Ми намагаємося не шуміти. Стараємося, щоб її день був передбачуваним, упорядкованим, тому я хотіла би, щоб ви сказали, у які дні й приблизно о котрій можете приходити читати, бо в нас є й інші реабілітаційні методи, і мені треба все це узгодити, — Аліція говорила так, наче йшлося про якусь дитину, з якою треба посидіти раз чи два ввечері.

Дівчата зніяковіло мовчали. Жінка глянула на них і усміхнулася.

— Є якісь питання?

Питань поки не було.

— Нічого. Усе ще попереду, мабуть, ви ще просто не знаєте, про що можете запитати. Ходімо тепер туди, я познайомлю вас із Магдою, і може, хтось із вас нині почне?

Агата підняла руку, як на уроці.

— Так, Агато?

— Я б хотіла… — ледь чутно мовила Агата крізь стиснене горло.

— Ти добре почуваєшся?

— Усе гаразд, я лише…

— Я забула дещо важливе, — згадала раптом Магдина мама. — Навіть, якщо це порушить наш графік, будь ласка, якщо захворієте, прошу не приходити. Магда зараз дуже схильна до інфекцій. І це для неї велика небезпека.

— Вона здорова, — вихопилося у Клаудії. — Але… Я не знаю… Сказати? — вона запитально глянула на Агату.

Від Агатиного обличчя наче відринула кров і сили. Вона сиділа зіщулена на дивані, а її погляд благав про допомогу.

— Ой леле, яка ж я негостинна! — жінка легенько ляснула себе долонею в чоло. — Хочете соку?

Дівчата кивнули. За мить вони вже посьорбували апельсиновий сік із високих склянок. Агаті не хотілося пити, але вона вчепилася в склянку, мов у рятівне коло. Її долоні стиснули холодне скло й принаймні було непомітно, як вони дрижать. Лише дзенькіт зубів об краї склянки свідчив про її хвилювання. Але жінка викликала в неї таку довіру, що дівчина вирішила розповісти їй про свої сни, хай там що Аліція собі подумає.

— Ти дуже вразлива людина, — сказала пані Аліція, коли Агата завершила свою розповідь. — І знаєш, що? Гадаю, твої сни говорять про майбутнє. У нас вийде. Тобто в нас і у вас! — вона лагідно всміхнулася. — Я в це вірю. Твої сни дуже важливі. Неймовірно, але вони подарували мені надію. Так! Я мала рацію! Магда на вас чекає. Тож ходімо до неї!