Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Проте кожна книжка здається їй далекою від ідеалу: занадто швидко або навпаки, занадто повільно розгортаються події, або книжка така популярна, що Магда без сумніву вже її читала, чи нарешті знаходиться книжка, якої не прочитала сама Зося, хоча в це й важко повірити. Але такої вона точно не може запропонувати.

Будь-хто вкинув би до рюкзака першу-ліпшу книжку, а вона тут переживає пекельні муки, намагаючись зразково впоратися із завданням. Але найважливіше для неї — відповідальність перед собою. Зосі хочеться, щоб то був вибір, який задовольнить її саму. Минає півгодини, і Зося розуміє, що програла. Важко зітхнувши, вона сідає на ліжку й ще раз ковзає поглядом по корінцях книжок. Корінці високі й низькі, звичайні й круглені, старі й нові…

І раптом у самому кутку найнижчої полиці вона бачить одну-єдину книжку без палітурки. Ця книжка стояла там завжди. Зося не пригадує, щоб вона бачила її новою. Але пам’ятає, що коли сама хворіла, то завжди прохала того, хто її доглядав: маму, бабусю чи медсестру з лікарні (найчастіше батьки платили за додаткові послуги медсестрам з лікарні, де працювали самі), щоб їй читали цю книжку. Трохи дивно, бо головний герой постійно її дратував. Його звали Петрусь, і Зося дотепер обережно ставилася до людей з таким ім’ям. Вони здавалися їй егоїстичними й пихатими.

Рішучим рухом, який свідчив про те, що вибір було здійснено, Зося простягає руку до книжки, кладе її до рюкзака й заспокоюється. Якщо дівчатам не сподобається, нехай знайдуть собі іншу.

Надходить північ. Над Анином глупа ніч. Завтра після уроків вони підуть до Магди. Агата продовжує стояти біля вікна. Їй здається, що станеться щось дуже важливе, проте що й коли — цього вона не знає. Уночі їй ніяк не вдається заснути. Їй трохи лячно своїх снів, та водночас цікаво.

От завтра й настало. Чверть на першу ночі. Цього дня станеться так багато, а разом з тим — нічого. Почнеться щось важливе, хоча, власне, нічого не почнеться. Закінчиться те, що зветься нічим, і ніхто не дізнається про якісь зміни.

«Я це я, і я — це ти, я дівчина, до якої ти приходиш в її снах, та, яку ти обрала. А може, це я обрала тебе?» — думає Агата.

Стільки запитань і жодної відповіді.

— Гаразд, то ви йдіть нині, а я… — ще перед першим уроком почала було Клаудія, проте її спроба виявилася невдалою.

— Ти чого? Ухиляєшся?! — приперла її до стіни Агата. — Мови немає, йдемо всі разом. Познайомимося з людьми, про все розпитаємо й домовимося.

— Звичайно, Агата має рацію. Так буде найкраще, — підтримала її Зоська.

— Книжку принесла? — поцікавилася Агата.

— Так, але не знаю…

— Неважливо. Ідемо після уроків. Разом!

Вона судомно вхопилася за це слово «разом». Боялася, що дівчата віддадуть їй книжку, і доведеться залишитися сам на сам з усім тим, що так її лякало. У цю мить навіть Клаудія була для неї подругою. Підуть разом, підтримають одна одну. Кожен наступний день буде легшим, залишилося пережити сьогоднішній.

Уроки, як ніколи досі, закінчувалися відразу потому, як учитель перевіряв присутність. Дивно. Велика перерва, а тоді шостий урок.

Зі школи дівчата вийшли мовчки. Жодна не хотіла зізнатися в тому, що боїться цієї ситуації. Жодна не могла поділитися своїми побоюваннями. Вони не були подружками, ніколи одна одній не звірялися. Розмова й сварка в пансіоні не рахуються. Щоб довіряти одна одній потрібно дещо більше, набагато більше. Потрібна впевненість, віра в те, що цей хтось нас не викаже, не висміюватиме наші найпотаємніші думки. Треба його знати майже як самого себе, довіряти більше, ніж собі.

Хіба Агата може довіритися Клаудії? Нізащо! Такій людині вона б ніколи не повірила. Навіть не намагалася б. Швидше вже Зосьці. Зося інша, серйозна. Та з іншого боку, її проблеми мало цікавили Агату. Вона трохи зневажала її педантичність і постійну згідливість. Сама Агата була бунтівною, тому Зоська викликала в неї підозру. Від Зосиного конформізму її аж нудило. Вона не розуміла, що хтось може йти до такої самої мети іншими шляхами.

Та нині їхня мета була спільною. Чи вдасться її втілити, якщо вони такі різні? Дівчата йшли повільно, мовчки, зосередившись і опанувавши емоції. Нерішуче зупинилися біля хвіртки, не наважуючись подзвонити й перезираючись. Але двері дому відчинилися, і з них вийшла усміхнена жінка.

— Дівчатка зі школи? — запитала вона, відчиняючи хвіртку ключем. — Я Магдина мама, Аліція, — простягнула кожній руку, тричі повторивши своє ім’я. — Будь ласка, заходьте!