Майк Йогансен - Ситтутунга

Але мисливець уже перестав думати про своє рихтовання, ідучи рівним гудроном тіонвільської дороги. Він ступав поквапливо, весняне сонце робило йому реверанси з чисто вимитого, як класна дошка, неба, на вишнях пав білий цвіт, і десь згори він уже чув скляний дзенькіт далекого жайворонка. Він був задоволений з поведінки природи, він поставив їй найвищий бал.

Він і надіявся й боявся. Забагато розвелося мисливців останнім часом. Уже не раз він вертався додому без єдиного жайворонка, несучи якусь собі жовтогрудку, горобця або ластівку. Його предки більше полювали вепрів, ніж він — жайворонків.

Підстібуваний страхом і заспокоєний надією, Дьєдон почав запарюватись під щораз гарячішим квітневим сонцем. Уже був південь, і пора було починати. Ще він не дійшов Ст. Пріва-де-Монтань, але високочолі дуби Марі-о-Шен уже ясно виднілися праворуч дороги, тут були лани орендарів з Ст. Пріва, фармер у деревляних пантофлях наганяв коня, впряженого в сівалку — це був великий лан далеко від Меца. Сюди мало хто добрідав з мисливців, і, вибравши кущик край бічної дороги, Дьєдон став лаштуватися.

Під кущиком він поскладав свої речі, розстелив дощовичка, щоб сидіти на сируватій ще землі, і відійшов на десять кроків накручувати дзеркальце-принаду. Годинникового механізма, що поволі повертав дзеркальце, ваблячи жайворонка виблиском чистої води, вистачало на п'ятнадцять хвилин. У далекі старі часи, коли мало ще було мисливців, Дьєдонові щастило убивати по п'ять-шість жайворонків на день з допомогою цієї нескладної машинки. І тепер у нього було з собою півсотні патронів, але він з острахом думав, що може не доведеться вистрелити й одного: мисливців побільшало, дичини порідшало, а яка була, стала хитра і сторожка, як ніколи. Дьєдон накрутив механізма і повернувся до кущика. Нарубавши великим ножем гілля, він повтикав його в землю, дбаючи, щоб листя нависало і над головою. Зеленого фетрового бриля свого він теж замаскував листям і сів чекати з рушницею напоготові, немов викликавши учня, що не вивчив загаданого урока.

Поволі плив день над ріллею, фармер у деревляниках уже вп'яте повертав коня, механізм уже накручувано скілька разів, а все ще ні один жайворін не підлетів до дзеркальця. Десь вони були: зрідка чути було прозоре цвирготіння, десь у блакитній повені стояв невидимий птах з розпростертими крильми, але нічого не було видко, і навіть дзвеніння те часом ущухало, розтавало в синій порожнечі, немов десь на задній лаві шкідливий учень дзвенів обережно і потайно сталевим пером. Треба було чекати до вечора, і Дьєдон, зітхнувши, одіклав рушницю так, щоб була напохваті. Уже дуже кортіло курити, він зчувся, що він не в класі, звичним рухом він добув табак і акуратно скрутив цигарку так, щоб трохи грубша була на тім кінці, де запалювати. Закуривши, він підсунув під спину рукзака, витяг затерплі ноги і розгорнув книжку Лоранса.

«... Ми продали ослів у Тете, соннивому, тихому португальському містечку при великій річці Замбезі.

Ми переправилися через Замбезі і за 160 миль від португальського містечка Тете ступили на територію північно-східної Родезії близько міста Міссала. У форті Джеймсон 20 липня я найняв ще 26 носіїв мало не виключно з племена Авемба, бо між ними і іншими племенами точиться смертельна боротьба і такий караван, у якому є і Авіза і Авемба, рідко гаразд завершує свою путь. Все ж таки мені не пощастило мати людей одного племена, мій головний ловець Том був з племена Ягуа, з попередніх носіїв було кілька душ з племена Авіза.

Люте й войовниче племено Авемба було підкорило собі всі околишні народи, і Авіза зберегли свою територію тільки в однім місці на норд-захід-норд від М'Піка. Авемба — це високі ставні люди, вони татуюють собі лоба і лице, виголюють волосся, залишаючи чілку серед лоба. Одрізання вух, вирізування повік, ховання живих жінок з тілом ватажка є звичайні в них речі, і мені розповідали, що ватаг Лучемба буквально покрив своє шатро грудьми жінок.

Ми посувалися стежкою від форта Джеймсон у напрямі М'Піка, скрайнього посту, де є англійці. На п'ятий день ми переправилися через велику ріку Луангва і дійшли горяного пасма Мучінга помежи двох рік, які вливаються в Луангва і назов яких я не міг знайти ні на одній карті. Саме бо річище Луангви вище від певної точки позначається на карті пунктиром і тільки коло кордону Танганайка знову стає відома її путь.

Носії мені коштували недорого — кожен з них одержував півтора шилінги на місяць в англійській монеті, але я мусив їх годувати, і ми відійшли від ріки, ідучи слідами слонів. Треба було перейти високе межиріччя, сухе й палюче, отже двадцять носіїв несли калабаші з водою.