Ґео Шкурупій - Монгольські оповідання (збірка)

— Годі! — суворо промовив Стрільчук.

Шаман і шаманка негайно й слухняно припинили своє камлання і, підбігши до доктора, почали до нього лащитись, як малі діти.

З усіх боків нас оточували божевільні, хворі на пранці, паралітики. В дерев'яних будиночках містечка на ліжках лежали напівзогнилі трупи. Буйні божевільні камлали й здіймали бійки, що їх з великими труднощами стримували доглядачі. У великій чистій кухні смажили запашні кушори, баранину й розливали в чашки кумис для хворих.

В одному з будиночків до Стрільчука підійшов під благословення монгол у розкішному ламському вбранні. Це був один із головних лам, що проживав у божевільні не як хворий, а як в'язень: його дипломатично тримали тут, щоб цим арештом не викликати обурення фанатиків.

Один із хворих, молоде хлоп'ятко, тібетець, — лама з самої таємничої Лхаси, ходив по п'ятах доктора й закоханими очима поглядав на цього новітнього бурхана...

Присутність талановитого вченого, доктора Стрільчука, впливала навіть на буйних. Вони негайно ж припиняли свої витівки й розпочинали розумну розмову.

Лише ми побоювались хворих та помічник Стрільчука, Козловський — лікар, який уникав їх. Хворі теж не симпатизували йому, що було видно з поведінки Доржанова, який увесь час носив з собою важку цеглину. На хворих надзвичайно добре впливали спокій та витриманість головного лікаря. Він поводився з хворими, як добрий вихователь із дітьми, і в його присутності вся божевільня набирала вигляду сумирної дитячої школи — пансіону.

Тепер же ми сиділи на стосі колод, і Доржанов, з цеглиною біля ніг, провадив із нами цікаву розмову, оповідаючи, як розумна, бувала людина, що справді мала про що розповісти, бо справді багато бачила й пережила.

Нашу мирну розмову несподівано перетяв голосний крик жінки.

Посеред двору ми побачили маленьку стару монголку, що так зворушливо шаманила коло брами містечка, коли ми приїхали.

Тепер вона стояла посеред двору, поважно заклавши руки за спину, й, переступаючи з ноги на ногу, промовляла, звертаючись до синіх та чорних гір, що суворо оточили містечко. Прямо перед нею сидів маленький цуцик і уважно слухав цього промовця, пильно дивлячись йому в рот. Коли монголка поверталась, собака перебігав і знову дивився їй в обличчя, як старанний та уважний слухач.

— Ул-ул! Бул-бул! Нух-дуда. Суха-Батор. Нахор. Улус, їха Хурулдан! Бабай монгол! Хун урус атлихен байна!..

Голосно промовляла монголка, як справжній промовець, і луна гуркотіла обвалами в чорних та синіх горах.

— Що вона говорить? — спитали ми в Доржанова, бажаючи, щоб він переклав нам цю чудну промову.

На наше запитання він стиснув плечима.

— Вона нічого не говорить! Це просто набір окремих слів.

— Вона вважає, — посміхнувся Стрільчук, — що вона Голова Ради Міністрів Монгольської Народної Республіки!..

Монголка промовляла досить довго. Навіть її слухачеві— песикові — набридло слухати, і він згорнувся калачиком коло її босих ніг. Нарешті прийшов доглядач і мовчки підняв на руки цього маленького хворого промовця й одніс на кухню. Там, мабуть, йому дали склянку кумису, щоб він промочив стомлене промовою горло.

— Вона ж божевільна! — раптом занепокоївся Доржанов. — Вона справжня божевільна! Слухайте, лікарю! — знову завів він своєї. — Коли нарешті ви мене випишете звідси? Це ж божевільня! Хіба це лікарня?

Доктор Стрільчук заспокійливо поплескав його по плечу.

— Ви знаєте, що сьогодні не працює канцелярія!.. Завтра я вас випишу.

— Ах, я забув про це! — зітхнув Доржанов. — Ви ще вчора казали мені це!..

— Ви краще розкажіть, як вас лікували лами! Це цікава історія.

Доржанов негайно ж розворушився знову й повеселішав.

— Ви, мабуть, уже знайомі з цією легендою, але вона безпосередньо стосується моєї історії. Огонь — син верховного божества Есеге-Малан-Тенгері, — почав оповідати Доржанов, — і молодший брат Сонця й Місяця. Так сказав мені лама Ерденіділік, що з ним я мав нещастя одної ночі ночувати в горбастому степу, коло вогнища з сухої трави та аргалу.

... Колись, дуже давно, люди не знали вогню. Вони живились сирою їжею й мерзли взимку від холоду.

Ластівка змилосердилась над людьми, вона полетіла на небо і влетіла крізь комин до великої юрти Есеге-Малан-Тенгері. Стариган сидів коло вогнища й курив запашну дунзу із своєї люльки.

Ластівка схопила іскру в дзьоб і майнула геть із юрти. Тенгері помітив крадіжку, схопив кліщі й хотів ударити ластівку, але промахнувся. Стариган влучив її лише по хвості й розсік його на дві половинки.