Леонід Скрипник - Іван Петрович і Феліс

Іван Петрович сьогодні цілий день відчував призирство до себе, а для людини, можливо, в цьому — межа страждань..

Душа Івана Петровича була давно розп'ята і сьогодні він переживав передсмертні муки.

Ці муки принесла йому любов — любов ось до цієї жінки, що сидить в його кріслі. Це її брехня, її розпуста — це вона, Феліс, проститутка — вона єдина причина його нелюдського страждання. Нею ображений — він дійшов призирства до себе, останнього відчуття, здатного жити на попелищі його душі...

Ця сонна жінка — його ворог страшний і огидний, як липкий смердючий бруд, що його не можна змити і не можна зчистити. Цього ворога варт убити, розчавити, але доторкнутись до нього надто огидно.

Іван Петрович різко підійшов до столу, різко відсунув стільця і сів в одному кроці від крісла.

Феліс скинулася всім тілом і розкрила очі. Коли вона побачила Івана Петровича, в очах спалахнула така радість, яку може відчувати тільки заживо похований, що раптом побачив знову світло, небо і ввесь світ. Бліді губи посміхнулися і посмішка ця безслідно знищила скорботу...

Радість і посмішка прожили кілька секунд.

Очі Феліс побачили погляд Івана Петровича. Радість і посмішка вмерли в жахові.

Феліс стиснула плечі, притиснула, захищаючись від цього жаху, руки із зціпленими кулаками до грудей і відкинулась назад.

Іван Петрович непорушними очима дивився на неї...

Феліс зрозуміла, але, зрозумівши, не повірила до кінця. Не можна було повірити до кінця — надто страшно.

Похолола, тремтлива, вона підвелась, обійшла круг крісла, поволі наблизилась до Івана Петровича й спустилась долу йому в ногах. Їй до болю хотілося обійнять ці ноги, але вона боялась це зробити, вона була вся просякнена жахом, вона намагалась щось вимовити, але її губи не слухались і тремтіли. Вона раптом скинула руки вгору, очі її напівпримружились, зуби конвульсійно стиснулися, розкриті губи негарно скривилися. Феліс застогнала — протяжним, нестримним стогоном тварини, що її вбивають.

Іван Петрович скочив і швидко відступив за ріг столу.

Руки Феліс упали, очі закрились і вона поволі й кволо, наче раптом розм'якли їй кості, впала долу.

В кімнаті не чути було ні звуку. І Іван Петрович і Феліс не рухались...

Вулицею повз вікна кімнати, проторохтіла прольотка візника. Потім стало чутно чиюсь п'яну пісню: очевидно, з трактиру «Перепутье» на ближчому розі повертались після обід робітники. Іван Петрович подумав про те, що сьогодні субота, день получки. П'яні більш за все намагалися співати, як мога голосніш. Співи наближалися. Не доходячи вікон Івана Петровича, п'яні припинили співи і голосно й незвязано, що-секунди брудно лаючись, перебиваючи одне одного, почали договорюватись про дальшу програму вечора — про жінок. Образи цих жінок, що виразно виникли з цих балачок, пройшли повз вікна Івана Петровича. Скоро стало чутно вигуки: «Извозчик!», потім невиразні звуки торгу, потім заторохтіла прольотка і знову зазвучали п'яні співи, що поступово доходили все слабше і врешті завмерли в кінці перевулку...

Між Іваном Петровичем і Феліс знаходився тільки стіл. Іван Петрович перегнувся через нього і подивився на Феліс. В сутінках, що наповнили кімнату, Феліс здавалася темною безформеною плямою. Вона ждала мовчки і не ворушилась.

Іван Петрович підійшов до неї і тихо сказав: «Встань».

Феліс важко підвелася і сіла. Вона дивилася вниз, обличчя їй було непорушне, і з очей котилася одна по другій повільні важкі сльозини. Такими сльозами плаче звичайно людина, коли біль надто великий, такий великий, що сльоз цих вона сама не помічає.

Іван Петрович відчував якийсь чудовий покій. Страждання його дійшло до межі І перейшло її і перестало бути стражданням. Коли біль переходить призначені людині межі, його душа вмирає. Мерці ж завжди спокійні...

Спокійна була і Феліс. Вона підвела голову, стала на ноги і, відчувши на свому обличчі сльози, витерла їх пальцями.

Потім, не дивлячись на Івана Петровича, вона спитала рівно й глухо:

— Значить ти мене зовсім тепер не любиш?

Іван Петрович здвигнув здивовано плечима і відповів дуже спокійно:

— Звичайно, ні...

Страшно збрехав Іван Петрович! Ніколи потім за все своє життя не вимовив він страшнішої брехні... І ніколи, до самої смерти, цієї брехні не подарував він собі...

Феліс поволі схилила голову, поволі підійшла до вішалки. Поволі й машинально одяглася.

Потім вона схилилася до свого чемодану, що стояв тут же біля вішалки, і взялася за вішалку. Чемодан став надто важким для її знесиленого тіла. Вона безпорадно повернулася до Івана Петровича.