Леонід Скрипник - Іван Петрович і Феліс

Даремне прагнення. Їх душі жили, бо сповнені були стражданням, їх душі лишались самотніми. — Доки влада належить тілу — безнадійні спроби втекти від самотности. Іван Петрович і Феліс пересвідчились в цьому, повторивши досвід мільйонів і міліярдів коханців...

Феліс проводжала Івана Петровича на вокзал. Як завжди в таких випадках говорили про непотрібні й нудні дрібниці. Перед третім звонком обидва замовкли й їх погляди зустрілися. В очах Феліс стояв той самий нелюдський, німий біль. Іван Петрович раптом відчув, як на момент повернулась знову і світлим сяйвом засвітилася в ньому велика ніжність.

Їх останній поцілунок був тихий і довгий.

Коли Іван Петрович стояв на площадці вагону, що йшов все швидше, Феліс, доки можна було, йшла пероном, не відриваючи від Івана Петровича очей, що сяяли любов'ю і сльозами. Поїзд прискорював рух, і Феліс зупинилася. Вагон Івана Петровича був уже далеко. Феліс невмілим і наївним жестом кілька разів перехрестила поїзд, спустила долу заплакані очі і поволі пішла до виходу...

В Москві Іван Петрович, що-дня одержуючи на почтамті листи Феліс — написані невміло й з помилками, але просякнені любов'ю, в якій неможливо було знайти ніякої брехні, — відчував і далі те саме почуття повернення світлого періоду їх кохання, що вперше він його відчув підчас розлуки.

Іван Петрович сумував і страждав і кохав — і все це виливав у своїх листах, теж щоденних, написаних письменно й вміло, але насичених тим самим молодим коханням, здоровим і життєздатним, гідним залікувати будь-які рани.

Трудно сказати, чим закінчилась би історія першої дорослої любови Івана Петровича. Можливо — щастям, довгим і тривалим, — оскільки, звичайно, може бути довгим і тривалим людське щастя... Та й не має рації вирішувати це питання, бо низка подій, створена випадковостями, розвязала це питання цілком певним чином.

Світлим дням кохання Івана Петровича й Феліс не судилося повернутися.

Через тиждень приблизно Івану Петровичу видали з віконця «до востребования» не один, а два листи.

Другий лист був од Федора Сукіна і він заклав початок останнього й найтрагічнішого періоду всеї цеї історії.

Сукін писав:

«Дорогий Петров! Пишу тобі цього листа, щоб ти знав, як стоять справи. Я гадаю, що ти не знаєш. Я не зустрічав Феліску з того часу, коли познайомив тебе з нею і був дуже сердитий. Я тоді не думав, але тепер знаю, що вона пропадала з тобою, і ти не думай, що я сердитий на тебе. Я навіть гадаю, що ти молодець, бо вона дівчина перший сорт. Я навіть здивований! Ну, гаразд. Справа в тому, що коли я врешті побачив її, вона писала тобі листа. Таким чином я знаю, як тобі писати, бо прочитав на конверті. Тоді я почав розпитувати, але вона нічого не відповідала. Мені, звичайно, не так вже важно, і ти не думай, що я ревную всяку проститутку, але мені тоді дуже хотілось, а вона почала відбиватися й дряпатись. Я тоді дуже розсердився і вдарив її двічі кулаком. Я знаю, що ганьба мужчині бити жінку, але таких можна. Тоді вона дуже розсердилась і почала мене лаяти й сказала, що вона тебе любить і що ти її теж дуже любиш і що вона тільки збере трохи грошей і поїде до тебе жити. Мені звичайно все це не важно, але ти мені товариш і я обов'язаний попередити тебе, як порядна людина. Ти можливо не знаєш, що вона за проститутка. Вона хитра й вміє очі замазувати. Вона була з хорошої родини і цілком пристойна дівчина, але вже рік, як живе на утриманні у добродія Потєєва, дуже солідного пана, що знайомий з моїм батьком. Але їй замало й вона плутається з хлопчиками, яких дуже любить, бо дуже любить розпусту. Я з нею теж уже більше півроку ночую і буваю вдень, коли не навідується пан Потєєв. Так що ти, як майбутній інженер, що мусить бути в порядному колі, мусиш все знати й не зробити дурниці. Як порядна людина попереджую тебе, як товариша. Напиши мечі, як відбулися іспити. Думаю, що добре, бо знаю, який ти завжди був учений. Тато хоче, щоб і я поступив до Москви, і можливо на той рік будемо знову вчитися вкупі.

Лишаюся твій колишній учень Ф. Сукін».

Іван Петрович повернувся до номеру в своїй гостиниці, заперся і не виходив нікуди дві доби.

Лист Сукіна, акуратно розгладжений, лежав ввесь час на столі. Іван Петрович знав його на пам'ять.

І його душа була тепер також розіп'ята. Біль спустошив її, спалив усі думки, почуття і врешті — і себе самого.

Дві доби тривала ця пожежа. Дві довгі безконечні доби.

Іван Петрович лише багацько років згодом зрозумів, що саме трапилось тих днів. Зрозумів, що це були дні страшної боротьби, боротьби за життя майбутнього з минулим...