Леонід Скрипник - Іван Петрович і Феліс

Іван Петрович відчув, що створені ним образи і випитий ним алкоголь починають збуджувати його, як мужчину. Тоді сповнений лютого призирства до себе, він зовнішньо спокійно замовив здивованому половому ще горілки і попросив замінити чарку шклянкою. Але не оголомшувати себе алкоголем хотів він, — навпаки, — ще посилити яскравість образів, довести їх до конечної безсоромности, до брудної похабности і таким чином насміятися, оплювати себе, свою душу, своє кохання.

Алкоголь впливав чудно. Покірний руйнацьким намірам стародавніх законів почуття, він впливав вбивчо.

Зовні Іван Петрович не здавався п'яним — цю властивість він, між иншим, зберіг на все життя. Спокійно й стримано він розплатився, вийшов, сів на трамвай до центру і зійшов на Страсній площі.

Іван Петрович знав, по що й куди він їде.

Не вагаючись, він пішов з першою ж повією, що його покликала. Через кілька кроків він запропонував їй піти випити.

Вперто й мовчки знову ковтав він алкоголь — і все скаженіше ставало кипіння розлютованих почуттів. Але змучена, обпльована й знесилена любов — все ж жила.

І Іван Петрович конче зважився на те, що в його затуманеному мозкові підсвідомо уявлялося йому останнім ударом любови...

Другого дня Іван Петрович, що ніколи не зазнавав фізіологичного похмілля, зазнав непорівняно гірше й паскудніше відчуття моральної нудоти. Огидність цього відчуття, його безперервність, через яку здавалося, що вся душа й все тіло просякнені смердючим брудом, таким липким, що його нічим не змити й не зчистити ніколи, — все це було гірше за кожну з його дотеперішніх мук.

Іван Петрович дивився на себе з призирством вперше за життя. А для людини в цьому, можливо, — межа страждань...

Іван Петрович пішов на лекції машинально. Так само бездумно пробув він у школі до кінця роботи. Машинально з'їв обід в студентській столовці й попрямував додому.

Ввійшовши до своєї кімнати, Іван Петрович побачив, що в креслі біля столу, зібгавшися купкою, снить Феліс.

Вона приїхала вранці, побувала в школі, не знайшла його там, дізналася адресу і довгі часи чекання — чекання присуду, цілком невідомого, можливо смертельного, — втомили її. Крім того, вона не могла заснути від хвилювання і весь час подорожи від Київа до Москви. І зараз, підібгавши ноги й поклавши руку під щоку, вона спала непокійним, тривожним сном.

Іван Петрович завмер, спинився в кількох кроках від кресла...

Феліс була тут. Феліс — його ніжна дівчина — казка, його ясна перша пристрасть, його божевільна, покірна коханка, — Феліс тут, в його кімнаті.

Її поза — це та сама улюблена її поза, в якій вона, знесилена ласками — його ласками — засинала в короткі перерви між двох обіймів поруч нього в його номері в Михайлівському манастирі.

Феліс — тут. Це її кохана, єдина кохана голівка лежить на спинці крісла, спершися щокою на вузьку, слабку руку. Їй безперечно незручно і мабуть від цього губи стиснуті суворо й скорботно.

І вона схудла — бідна кохана дівчинка. Щоки й губи їй зблідли і під очима темні кола. Її друга рука, що безвільно лежить на колінах, бліда й прозора...

Дурна дівчинка — чому вона заснула в кріслі? Її треба віднести до ліжка, віднести страшно обережно, не дихаючи — адже вона ніжніша за найніжніший хрусталь і вона дорогоцінніша й прекрасніша, — треба покласти її, вкрити чимось легеньким і теплим, а самому сісти обережно-обережно віддаль і дивися на неї, розчинивши душу в побожній ніжності... Як це жахливо, що ліжко таке погане — не матрац, а якийсь млинець на залізних ґратах!..

Іван Петрович, затаївши подих, навшпиньки зробив два кроки до крісла. Несподівано рипнула дошка долівки. Іван Петрович знову завмер на місці.

Феліс поворухнулася, ледве чутно простогнала, підвела руку з колін і поклала її теж на спинку крісла. Широкий рукав її сукні при ньому впав і заголив руку по лікоть...

Широкий рукав визначив долю кохання Івана Петровича і Феліс, визначив її близьке страшне майбутнє...

На руці коло ліктя було видно хоч і пожовклі вже, але цілком явні сліди міцних пальців. Це були результати недавньої палкої розмови з паном Потєєвим, якому набридло вередливе й недосить ніжне поводження його «petite amie»...

Сьогодні вночі п'яна повія з Страсного бульвару, заголивши перед Іваном Петровичем своє кволе зважніле тіло, слабко обтягнене блідою й нечистою шкірою сірожовтого коліру сала, що крізь неї просвічувало, гордо, як безперечні докази любови до неї якогось Фімки, показувала Івану Петровичу оттакі самі синяки...