Микола Зарудний - На білому світі

Правильно, залишиться на кафедрі мікробіології. Треба кинути до біса оці підробітки на станції і взятись за навчання, якщо не хочеш ходити з істиком по полях і матюкатися з бригадирами. Можна жити в місті і їздити з отакими дівчатками до лісу…

І Платон бачив себе аспірантом. Ні, професором. Ось він іде по інституту, молодий, гарний. (Кажуть дівчата, що він гарний). Іде, в сірому костюмі, в білій сорочці і в жилетці. Так, обов'язково, в жилетці. При його появі студенти чамріють: такий молодий, а вже професор… А що? Він доб'ється. Відчув, як радість сповнила груди. Вискочив з машини, широко розставив руки і закричав:

— Ого-го-го!

«…Го-го»,— повторила луна. І знову тихо. Тільки дощ…

Платонові стало соромно перед самим собою, наче зробив щось підленьке. Професор в жилетці, тьху. По агробіології ледве трійку не вліпили — пожаліли, щоб стипендію мав… Треба матері грошей послати. Казала, у Васька черевиків нема, а в Галинки — пальта… Ця ось на машині в ліс хлопців возить, краля, а та у фуфайці дівує… Так, Галинці вже сімнадцять. Треба сьогодні ж послати гроші і листа.

До машини повільно йшла Наталка. Збуджено горіли очі, мокре волосся припало до щік. Зараз вона була дуже схожа на якусь артистку.

— Вам не було скучно? — запитала.

— Ні,— з викликом відповів хлопець,— тільки обридло чекати.

Наталка поправила зачіску, і схожість з артисткою розвіялась,

— Пробачте. Поїдемо? — Вона сіла в машину, навіть не скинувши плаща. Сиділа із заплющеними очима, відкинувши голову. Уста напіввідкриті, довгі густі вії ледь-ледь тремтіли. Дівчина була чарівна в цьому забутті — Платон уже не міг відірвати погляду. Ще й мрійницю корчить з себе… Рвучко обійняв і поцілував у губи…

Вона вперлась руками в груди хлопця, крутнула головою і нарешті вирвалась з обіймів. В очах Наталки шаленіли злі іскорки. Раптом знову стала схожа на артистку.

— Ви… ви не смійте! Як вам не соромно!

— Що, мамі поскаржитесь? — дурнувато засміявся юнак і став собі таким гидким, що ладен був провалитись крізь землю.

— Не чіпайте мене! — Наталка прожогом вискочила з машини.

— Я пожартував, я… нічого,— виправдовувався Платон.— Сідайте, я більше не буду, слово честі.

Наталка опустилась на заднє сидіння і закуталась у плаща. Гайворон натиснув педаль, і «Москвича» немов вітром винесло на шосе…

Платон дивився тільки на дорогу, боявся повернути голову, щоб не стрітись поглядами. А Наталка сиділа з заплющеними очима.

Дав волю всім кінським силам, що таїлися в стареньких циліндрах, і машина мчала, лишаючи за собою гриви сизого диму. Раптом машину на величезній швидкості перегнали два міліцейські мотоцикли. Подавши знак, патрулі зупинились. Платон загальмував. Високий суворий капітан у мокрому плащі швидко підійшов до машини і тоном, який не обіцяв нічого доброго, промовив:

— Ваші документи!

Якщо ви будете їхати старим Сквирським шляхом на Кам'янець, то обов'язково потрапите в Косопілля. Тільки, розмовляючи з жителями цього районного центру, не називайте, ради бога, його селом, бо наживете ворогів. Яке вам село Косопілля? На головній вулиці стоять кілька двоповерхових будівель, а до чайної від райвиконкому навіть вимощено тротуар, хоч по ньому майже ніхто не ходить, бо вузенький. Косопільчани по асфальтовому шосе ходять, перетворюючи його вечорами і по неділях на бульвар для прогулянок. Під'їжджаючи до Косопілля, на обочинах дороги ви двічі прочитаєте: «До міста Косопілля 5 км», а потім: «До міста Косопілля 3 км». У коловороті величезний плакат зустріне вас: «Ласкаво просимо до міста Косопілля!» Так що, будь ласка, не називайте його селом, бо жителі цього славного районного центру скептично ставляться навіть до таких міст, як Жмеринка чи Бердичів.

На центральнім майдані міста побачите карту району. Місцевий художник намалював її просто на глухій стіні комбінату побутового обслуговування, не шкодуючи фарби. Села позначені звичайними червоними кружальцями, річки і ліси — голубі, дороги — чорні. Всю ж свою фантазію художник вклав у зображення адміністративного центру, відвівши йому значну частину площі. З голубого туману випливають контури якихось заводів, майданів і палаців. І хоч такого не існує,— однак напис стверджує, що це і є Косопілля…

Рівненька смужечка на карті тягнеться від Косопілля аж до краю стіни, до самісінької ринви. Під маленьким кружальцем напис: «Сосонка».

Але якщо ви забажаєте попасти в Сосонку, то не дивіться на карту, бо все одно не доїдете: цю смужку провів сам художник — такої дороги ще нема. Краще запитайте якогось корінного громадянина міста, хоча б оцього, що йде з маленьким чемоданчиком.