Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

Бо навіть коли б він признався, що тої ночі весь час був з Вікою, це мало помогло б. А показання Вілі ще дужче заплутало справу. Але вона порядна дівчина. Котра б це захотіла так ризикувати просто тільки з почуття вдячності?

Віка, люба дівчина! Добре, що прокурор сказав йому про це. Тепер він знає, що про кого думати. Голосно засміявся, бабця, яка проминула його, аж озирнулася здивовано. А Едек уявив собі, яка міна була у прокурора, коли до нього одна за одною прийшли дві дівчини, і кожна запевняла, що всю ту ніч Залєський був з нею. Цікаво, кому з них він був схильний більше вірити?

А що там у Сумах думали? Телилася корова, всі не спали, бачили, що він прийшов над ранок. Але ж він навіть Метекові не сказав, де був. А тут одразу міліція, звістка про напад на банк. Чи вони сумнівалися хоч трохи? Він же не раз підводив їх.

Едек повернув ліворуч, на дорогу, висипану жужелицею. І не помітив, як пройшов ті кілька кілометрів од містечка. О, знову дощ, тепер уже густіший. Приємно. Сьогодні він викупається, вода, певно, вже тепла. Цілих десять днів він просидів у тюрмі. Бр-р, не хотілося б йому знову там опинитись.

Як гарно тут у лісі. Все росте, буяє, збоку від дороги вже зовсім не просвічує, таким густим листом вкрилися дерева, кущі, так буйно розрослися бур’яни. Хлопець глибоко вдихав свіжу вологу, що парувала з лісових нетрів. Свиснув услід сороці, яка пролетіла над дорогою. Пташка звернула, зацікавлена, сіла на найближчій гілці, перехиляючи голову, дивилася на самотнього чоловіка. Дійшла висновку, що в ньому немає нічого привабливого, затріпотіла крилами і зникла в гущавині калинового листя, блискучого, наче полив’яного.

Едек нерішуче спинився. Куди йти? Спочатку до лісництва, вимитися там, переодягтись, а потім уже до Віки чи одразу до Віки, хоч побачити її, привітатися з нею? Провів рукою по обличчю. Не голився вже три дні. Одяг був пом’ятий, наче його корова пожувала. То як же?

Рішуче завернув до Дзядонів. Суми почекають. Тут серцю ближче.

Тільки вже коли попереду показався будинок старшого лісничого і Едек побачив дим, що вився з високого комина, він ляснув себе долонею по лобі. Зараз же ранок. Віка на роботі. Бодай йому лихо, у нього все переплуталося в тій буцегарні. Ну нічого, привітається хоча з батьками Віки.

Старшого лісничого не було вдома. Поїхав десь у ліс. На мокрій землі ще видно було слід мотоцикла. А господиня, побачивши хлопця, мало глечика з рук не випустила. Хутенько відставила його. І не встиг Едек оглянутися, як вона обняла його.

— Бідолаха! Нарешті тебе випустили. Скільки вже Віка нажурилася.

Трохи отямившись після такого привітання, все ще схвильований, відчуваючи, як у серці йому щось тане, Едек несміливо попросив:

— Чи не могли б ви подзвонити Віці, сказати, що я повернувся і після обіду приїду до неї?

— Голубчику, ти й сам їй можеш це сказати.

Жінка допомогла йому, покрутила ручку застарілого апарата, потім назвала номер.

— Це Дзядоньова, будьте ласкаві, покличте дочку...— І передала трубку Едекові.

Він почув її голос, про який стільки думав удень і вночі, коли був’ у в’язниці: «Мама? Що сталося?..» Хлопець кашлянув і сказав:

— Це я, Віко...

Раптова тиша в трубці занепокоїла його. В чому річ? А тоді дівчина вигукнула його ім’я, голосно, дуже голосно, і одразу почала розпитувати — де він, коли випустили, як себе почуває, що тепер робитиме; нарешті сказала, що сьогодні вона раніше звільниться з роботи, бо... Не докінчила речення, але ж він і так знав.

Дзядоньова стояла, склавши руки на фартусі, і всміхалася. Едек поклав трубку, приголомшено глянув на господиню, закусив губу, в очах йому щось затуманилося. Боже, не можна ж плакати, це ж соромно. Але йому було так добре, так радісно, він відчув себе в цю мить таким щасливим.

І через годину, сидячи в Сумах за столом, перед тарілками, які щедро наповнювала пані Гелена, Едек усе ще не міг отямитися від тієї великої-превеликої радості. Скінчилися перші сердечні привітання. Лісничий поволі смоктав червоне вино, яке появилося на столі спеціально задля такої оказії, мружив очі і в подиві хитав головою:

— Облиш, людино добра, щастить же тобі! Як сам чого не натвориш, то за іншого посадять. Це була брудна справа. Ми вже по-всякому пробували воювати за тебе, аякже...

— Знаєш, я зовсім не міг учити. А іспит на порозі,— додав Метек.— Тепер уже буду спокійно надолужувати.

— З ним іще півбіди. А от Міхал зовсім здурів. Ходить і ходить за всіма по п’ятах і переконує, що ти не винен, що то помилка, що він знає це найкраще. І до Піша їздив, добивався навіть побачення з тобою в тюрмі. Не сповна розуму хлопець. Хоч, правда, і йому на голову впало багато чого. То Кульчик загинув, тоді тебе посадили,— швидко сиплючи словами, розповідала пані Гелена.