Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

За наступні два дні допитів справа не зрушила з місця. Едек відповідав коротко, був уже геть вимучений, готовий покластися на ласку долі. Навіщо захищатися, шукати всякі доводи, коли з-за них одразу виринає те саме: які стосунки зв’язували його з Фльорчаком, що він робив тої ночі, чим оглушив сторожа, як узнав, де зберігаються в банку гроші, чому так уперто не хоче признаватися? Весь час те саме й те саме. Навіщо заперечувати? Думав, чи не відмовитися взагалі давати зізнання? Кому потрібна ця ідіотська гра в піжмурки?

Часом, даючи вихід своїй невгамовній злості, він розв’язував язик і так лаявся, сипав такими прокльонами, що товариші по камері просто завмирали онімілі, здивовані і захоплені. А потім, уткнувшись обличчям у долоні, сидів так годинами.

Але й прокурор в кожною годиною більше й більше розумів, що, всупереч усяким сподіванкам, перед ним — горіх, який нелегко розкусити. Багато що не збігалось у показаннях обох потерпілих. Якісь плутані були відомості про їхнє ольштинське знайомство. Дивувало те завзяття, з яким Фльорчак намагався перекласти головну відповідальність на плечі Залєського. Не менш дивною була упертість Залєського в запереченні конкретних, цілком, здавалося б, очевидних фактів.

Характеристики Залєського, які надійшли з Ольштина, були, зрештою, не такі вже й погані. Хлопця знали там як вітрогона, вправного спекулянта кіноквитками, скандаліста, якого кілька разів приводили в міліцію і штрафували, але ніколи не змішували з явно злочинним середовищем, де був і верховодив Фльорчак — Красавчик. Скидалося на те, що зізнання Залєського про осінню бійку в Ольштині були правдиві.

В Піші міліція знала, що він п’є, зчинив бешкет на вечорі у пожежників. Припускали, хоч доказів і не було, що це він побив мельника. Зате в найближчому його оточенні — у лісництві — не могли нахвалитися хлопцем. Бралося до уваги й те, що він, ризикуючи власним життям, урятував дівчину-велосипедистку, і його участь у боротьбі з пожежею в ту ніч, коли загинув молодий поет Кульчик. І ще допомога у викритті браконьєрів та нелегальної чинбарні. Усі ці факти були на користь Залєського, хоча й показували водночас його буйний, невгамовний характер.

Четвертий день після арешту Залєського приніс прокуророві нові клопоти. З самого ранку йому доповіли, що молода дівчина, донька старшого лісничого Дзядоня, хоче дати важливі свідчення і просить прийняти її. Прокурор добре знав лісничого, бачив кілька разів і його дочку. Зацікавлений, запросив її до кабінету. Дівчина ввійшла бліда, з темними кругами під очима і похмурим блиском в очах.

Прокурор тепло привітався з нею.

— Прошу, панно Віко. Що ж вас привело до мене?

Вона сиділа скраєчку на стільці. Дивлячись йому в обличчя, сказала, чітко вимовляючи слова:

— Я прийшла в справі свого нареченого, Едварда Залєського.

Прокурор здивувався. Відчував якусь нову неприємність. Дочка Дзядоня — наречена того хулігана?

— Слухаю,— мовив він.

— Я чула, що Едек відмовився сказати, де він провів тут ніч, коли вчинено напад на банк. Ту ніч він провів у нас. Він майже щодня приходив. А тієї ночі ми були самі, і він лишився довше. Ми заручилися.

Ні, в її обличчі не було ні збентеження, ані фальшивого сорому. Прокурор допускав, що вона каже правду. Подумав, що така делікатність відносно дівчини була дуже гарна, хоча з юридичного погляду Залєський зробив дурницю. Треба було докладно перевірити все. Бо як же погодити з тим зізнання Фльорчака? Відомо, що їх було двоє. Це посвідчив сторож, підтвердили міліціонери, у яких спільник Фльорчака мало не з рук вирвався. То як же? Прокурор похитав головою, заклопотаний новою проблемою. І, здавалося, вже менше вірив тому, що казала дівчина. Зрештою, закохані люди роблять і не такі дурниці.

— Хтось бачив тієї ночі Залєського у вас?

— Ні, ми були самі.

— Цього дуже мало для доказу.

— Мені здається, що цього цілком достатньо,— сказала вона гостро.

Прокурор спитав її ще дещо, потім коротко записав усе в протокол. Подякував.

Коли дівчина вийшла, він довго сушив собі голову над усім цим. По обіді вирішив ще раз допитати Залєського.

Увійшла секретарка.

— Пане прокуроре, прибула дівчина, мазурка, у справі Залєського.

— Що за чорт? А ця чого хоче? Просіть!

Зацікавлений, усміхаючись, дивився він на нову відвідувачку. Не знав її. Вродлива була. Висока, струнка, смаглява, коси темні. Здавалося, вона дуже зніяковіла. В руках весь час м’яла хусточку, обличчя було мокре від поту.