Евгеніуш Паукшта - Там, де козам роги правлять

Не встиг іще запитати, коли дівчина сама сказала, з чим завітала.

— Я, пане прокуроре, прийшла сказати, що пан Залєський тієї ночі був зі мною в лісі... І тому він не винен, бо як же він міг тут бути, коли був зі мною?

Прокурора ошелешило це. Таке рідко траплялося в його практиці. Але ж і хлопець — природжений спокусник! Уже друга. Скільки ж їх іще прийде сказати, що ту фатальну ніч він пробув з ними? Тепер прокурор уже не вірив ні Віці, ані цій молодій, вродливій мазурці.

— Розкажіть, будь ласка, докладно.

— Ну, це було так. Він прийшов до мене ввечері...

— Додому?

— Ні... в ліс, біля села. Ми так домовилися, щоб ніхто не бачив. І були разом до самого ранку. А потім він пішов до лісництва, а я додому...

— І вас ніхто не бачив?

— Ні, пане прокуроре.

Авжеж, і та й друга свідчили однаково.

— Може, Залєський — ваш наречений?

— Ні... у мене є інший наречений. З нашого села, з Карвиці.

— А хіба це гарно, маючи нареченого, цілу ніч прогулюватися з іншим?

Обличчя її почервоніло. Дівчина опустила очі. Сказала повільно й тихо:

— Він тільки цілував мене, та й годі...

— Угу. І це точно було тієї ночі?

— Точно, пане прокуроре.

Зоставшись знову сам, прокурор полегшено зітхнув. Усе тут було просто, дівчата обидві брехали, а Фльорчак, напевно, все-таки казав правду. А втім, хто знає, чи Залєський не домовився з одною з цих дівчат, не припускаючи, що друга переплутає йому всі плани... Звісно, треба все це перевірити, але то вже тільки формальність.

Увійшла секретарка з паперами на підпис.

— Це, пане прокуроре, цю дівчину Залєський врятував від смерті і каліцтва. Тоді, з трактором, коли навмисно заїхав у канаву, щоб дати їй дорогу...

— Он як. Тепер я розумію. Вдячність... — Прокурор похитав головою: дівчина викликала у нього повагу.

По обіді, знову допитуючи Залєського, він поміркував трохи і надумав не казати про сьогоднішні свідчення дівчат — ще шукатиме в цьому зачіпку для свого захисту.

Йому хотілося розлущити міцний горішок, захопити підозрюваного якось зненацька. Залєський спочатку повторював свої спростування, а тоді піднесеним голосом заявив:

— Пане прокуроре, прошу занести в протокол, що я відмовляюся давати дальші зізнання. Повторюю: я не винен, це наклеп, зведений на мене заради помсти, і більше я не хочу говорити про це.

— І не дасте ніяких відомостей про те, де ви провели ту ніч?

— Ні.

— Отже, до суду ми вже не побачимось?

— Це не від мене залежить. Але в усякому разі я не відступлю від свого.

Прокурор подзвонив.

— Одведіть, будь ласка, підозрюваного,— кинув гостро, із втомою і злістю в голосі.

Едек повертався до камери сердитий на себе. Зустрівся з Красавчиком — що ж, тут нічого не вдієш. Зайшли разом до тієї забігайлівки — теж невелика біда. Але що потягло його за язик патякати, де працює, у кого мешкає, що робить? Цього він не міг собі простити. Тоді Красавчикові нічого було б йому закинути. А так обплутав його своїми свідченнями, що й не вирвешся.

Суд. Прокурор каже про суд. Так, треба думати про той день. І тільки там говорити. Усе докладно продумати, грунтовно підготуватися до оборони. Не може ж такого бути, щоб його покарали зовсім ні за що.

Почував себе глибоко скривдженим. І сумував, дуже сумував за Вікою. Інколи в голову йому приходила страшна думка: а що як дівчина повірила всьому цьому? Заспокоював себе — вона ж знає, що він робив тої ночі, отже, буде цілком певна за нього. Але знову ж боявся, що дівчина могла не зв’язати тих двох дат і думає про нього зовсім погано, відцуралася його, старається забути.

Частіше, однак, думав, що вона й далі кохає, певна, що він не винен, і сумує, так само як і він. І тоді зринала нова думка: а чому ж Віка не скаже прокуророві, що тієї ночі він був у неї? Може, тому, що її зізнанням не повірили б — адже свідків не було — нічого з того не вийшло б. Напевно, так, от вона й мовчить. І добре робить. Кохана дівчина. Як би хотілося йому знову бути з нею, слухати її голос, цілувати її тремтливі уста. Яка жага, мабуть, криється за тим тремтінням...

Минуло кілька днів. Прокурор уже не викликав його на допит. Це трохи заспокоїло Едека. Але юнак часто думав про того поважного, літнього вже чоловіка, з сивими скронями, про те, як уперто він повертав до тих самих питань, як хотів витягнути з Едека зізнання. Що ж, прокурор і повинен так робити, це ж його служба. Одначе хлопець не відчував ні краплини симпатії до цієї людини. Отак насідати на неповинного...