З острахом і радістю я підіймаюся прочовганими металевими східцями на другий поверх. Ось дядько Себастіян зупиняється біля високих дверей і обережно стукає п'ястуком.
― Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо поріг просторої кімнати, вітаємося з немолодим в окулярах чоловіком, сиве волосся якого лягло на плечі. Дядько Себастіян іде до нього, а я, наче замовлений, приріс до підлоги: проти мене і праворуч, і ліворуч стоять величезні дубові шафи, а з них крізь скло виглядають тисячі книг. Їх, либонь, і на десять возів не вмістив би! Спершу я не повірив, що стільки можна зібрати книжок у одному місці. Куди там попівській бібліотеці! Є ж такі щасливці, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очі корінці книг, до мене підходять і дядько Себастіян, і завідуючий бібліотекою.
― Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, ― знайомить мене голова комнезаму.
― Спасибі, ― невпопад кажу я і так виминаю шапку в руках, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тільки переглянувся з дядьком Себастіяном і лагідно заговорив до мене:
― Наша бібліотека, Михайле, видає додому лише по дві книги. Які тобі потрібні? Чи вибереш сам?
― Я сам, ― прикидаю, що треба вибрати дві найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палітурках.
― Випишіть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осміхаючись, подає мені п'єси Шекспіра й каже:
― Тобі ще ранувато братися за цю книгу, хоч і написав її найкращий драматург світу.
― Чого ранувато? ― бурмочу собі під ніс. ― Я дуже люблю читати п'єси.
― Воно й добре; в мене таких читачів небагато. Але ці п'єси будеш вчити років через шість-сім.
― А в них срілянина є?
― Що-що? ― округлюються сірі очі вчителя.
― Питаюся, чи б'ються, чи стріляють у цих п'єсах?
― Ага! ― зрозумів нарешті мене Дмитро Онисимович і пустив посмішку по вусах і в окуляри. ― Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стріляють, ― тоді ще наче й пороху не було.
― То я візьму її, ― люблю, коли б'ються, ― ніяково виправдуюсь перед учителем.
― Ну, коли так наполягаєш, бери! ― вручає мені товстелезну книгу Дмитро Онисимович. ― Тільки одна умова: потім розкажеш, про що тут пишеться.
― Згода.
― Яку ж тобі ще підібрати? Чи не цю? ― показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палітурках. По всьому видно було, що він одразу збагнув мій смак.
― Можна й цю, ― беру в руки твори Маміна-Сибіряка. Дядько Себастіян теж вибрав собі книги, правда, не такі грубі, як я. Ми подякували Дмитрові Онисимовичу, а він на прощання й каже;
― Ти ж як закінчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобі дам усі книги прочитати.
― Спасибі, спасибі, Дмитре Онисимовичу, ― вклоняюся старому вчителю, а він кладе мені на голову пропахлу книгами руку й кліпає повіками...
Як радісно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальці, і королі, й лицарі виходили з неї, і билися, і падали отут, у снігах, де пахла примерзла калина, де вітряки билися з присмерком і кликали до себе добрих людей молоти на хліб.
― Михайлику, очі попсуєш! ― гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на весь вечір.
― Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам... ― жебонить жіночий голос.
А он біля ставу заспівали самі дівчата:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка...
Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
― Любо, не застуди голос!
Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.
― Михайлику, пиріжка хочеш? ― висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
― А я тобі калини привіз, бери.
― Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
― Коли теплий, то що ж... ― напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:
― Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!
― І щось уловили?
― Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, ― така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска ― як срібні карбованці.
Читать дальше