Михайло Стельмах - Щедрий вечір

― Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!

― Відчиняй двері! ― підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.

― Оце кому-кому, а мені дістанеться, ― зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.

― За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей! ― чаркується з гончарем Василь Іванович.

― Спасибі.

― Христино, бери чарку! ― наказав дядько Себастіян.

― Маю клопоту й без неї.

― Чого це не повну налили їй?

― Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, ― тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.

― За твоє здоров'я, Христе.

― За ваше, люди добрі, ― і молодиця втерла очі.

― Ти чого?

Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:

― Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..

― І де мої очі були, як ти дівувала? ― тихо спитав себе дядько Себастіян.

― Ой! ― тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: ― В лісах тоді були твої очі.

― І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..

Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:

― Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..

Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...

― А що це за хлопчак у тебе? ― зиркнув на мене Василь Іванович.

― Михайлик! ― одним словом відповів дядько Себастіян.

― Це часом не той, що космографію читав? ― примружився голова повітвиконкому.

― Він самий!

― То он який ти? ― дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей. ― Дуже кортить читати?

― Дуже, ― ніяково кажу я.

― А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?

― І посередині трошки, ― хитаю головою і не журюся.

― І що тепер читаєш?

― Ет!

― То чого запишався?

― О! Таке скажете, ― починаю пекти раків.

― Як ця книжка зветься?

― "Арабська земля і Магометова віра".

― А це тобі доконче треба знати? ― і сміх закружляв навколо мене, мов танець.

То що мені залишилося робити? Теж сміятися.

― І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, ― обізвався дядько Стратон.

― Біда? ― співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.

― Не так біда, як прибідок, ― одходячи, відповідаю йому.

― А читати ж хочеться?

― Аж душа болить.

― От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, ― і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна. ― Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський [3] Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області ― там тепер найкраща бібліотека.

― Оце діло! ― схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене. ― Там книжок ― море!

― Ой! ― несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.

А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.

Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!

― Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся! ― націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну. ― Вчися, виходь у люди!

Весілля заграло в моїх вухах і душі, я зовсім притихаю, прислухаюся до нього, далі переводжу погляд з дядька Себастіяна на людей, а вони нахиляють до мене осміхнені, розквітлі очі. І тільки Себастіянів батько чогось зітхає.

А в цей час під вікнами загупали кроки, засвітилось, закружляло мальоване в образі дівчини сонце, і вечір забринів молодими голосами:

Гей, гей, яка ж то повинна бути битва, коли з коней встає пара, як тумани з моря, коли стріли падають, як дрібен дощик, а мечі блищать, мов сонце у хмарі?!