Михайло Стельмах - Щедрий вечір

З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.

Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.

― Михайлику, хочеш побачити диво? ― обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.

― Хочу!

― Тоді візьмемо ліворуч.

Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.

― Гарно, Михайлику? ― змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.

― Ой, гарно як! ― щипаю кілька промерзлих кетягів калини. ― І де її стільки взялося?

― Де? ― задумався, спохмурнів дядько Себастіян. ― Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата ― у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.

Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов поміж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кінь, за ним дріботів невисокий чоловічок з великим мішком за плечима; його сіре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Він з опаскою подивився на нас, покліпав рідкими віями й спитав у дядька Себастіяна:

― І ви, значиться, приїхали ламати калину?

― А ви її ламаєте?

― Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.

― Простуду лікуєте нею?

― Ні, я її, голубоньку, в місто вожу, на продаж, значиться. Городські мають дурні гроші ― навіть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.

Дядько Себастіян заглянув у мішок плескатолицього, витягнув покалічений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":

― Хто тебе навчив ламати руки деревцям?

― Руки? ― здивувався, хихикнув плескатолиций і подивився на дядька Себастіяна, як на дивака.

― Ти не хихикай, розуме недоспілий; бо покладу на санки і в повіт завезу!

― Великий крик за малий пшик! ― ображено заметались вузькі, присмоктані уста. ― За що мені така сіпанина?

― Не каліч дерево! Воно сім років після твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?

― Маю.

― Зараз же зачисть усі поламини, не будь ординцем серед такої краси!

― А мені, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальстві ходите?

― Хіба ж не видно?!

― Та видно. З Літина чи Вінниці?

― З Вінниці.

― Значиться, такий є приказ, ― дивується чоловік. ― Діждалась і калина приказу. То я зараз же зачищу свої сліди. ― Він вийняв ножа і зник за тими деревцями, яких і досі за їхню красу нівечать люди...

Поміж розкішними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далі на дорогу ― і вперед, уперед, а сполохані думки ширяють через темінь віків, і в очах мені стоять оті перехоплені ординськими вогнями дівчата, з яких проросла калина. Ось я навіть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Ні, то стугонів над річкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а він робив своє діло, наче людина, і стогнав, наче людина.

― Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?

― Не замерз.

― Все одно трохи пробіжімося.

І ми бігли наввипередки з дядьком Себастіяном, він перехоплював мене, підкидав угору і ловив, як м'яча, а розумний кінь скоса поглядав осміхненим оком і сам доганяв нас.

Ось і Майдан-Трепівський, і річка Згар, і крутояри, і глинисті червоні горби, що обросли хатами-білянками. Ми в'їжджаємо на шкільне подвір'я, де ясніє великими вікнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвір'ї зараз тихо (школярі пороз'їжджалися по домівках), і тільки голуби воркують на тепло.