Михайло Стельмах: Щедрий вечір

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

― Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

― Хай привчається до всякого ділечка.

― Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! ― гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, ― босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

― А хто там?! ― гукаю баском.

― Це я, Михайлику, ― чую знайомий голос. ― Пустиш до хати?

― Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! ― Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

― От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! ― весело вітає гостя дядько Микола.

― Про ваші внутреності вам лікар розкаже, ― сміється дядько Себастіян.

― То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

― Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

― А як же без приросту обійтись? ― шельмувато дивується дядько Микола, ― На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.

― Ваш навряд чи зноситься ― не ті ковалі його кували, ― дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: ― А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.

― Хто це ― ми? ― насторожується батько.

― Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.

― Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, ― насупились брови у тата.

― Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! ― каже дядько Себастіян.

― Чого ж це мушу?

― Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам ― недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?

― Не хочу.

― Боїшся? ― в'їв тата дядько Себастіян.

― Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! ― блиснули завзяттям батькові очі. ― Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.

― А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.

― Коли тобі це подобається, ― топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.

― Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!

― Ой! ― зажурилася мати.

― Громадою просимо, берися за це діло.

― Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, ― зітхнув тато...

І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...

― То що тобі, Панасе, треба на початок? ― повеселішав дядько Себастіян.

― З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.

― Нащо так багато?

― Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

― Тобі ще цього лиха треба, ― згаснула мати. ― Нащо ото з Яковом заїдатись?

― Хай не забуває, що в нього є брат, ― відрізав тато. ― Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.

― То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, ― погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч. ― Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.

― Завтра? ― аж не віриться мені.

― Атож. Одягайся тепліше.

―Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

― Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!

― Як хочеш, діло хазяйське, ― сказав тато.

Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.

Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, ― одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.

― Чим це ти напакував торбу?

― Варениками ― і для вас, і для мене. Покуштуйте.

― А ти куштував?

― Ще ні.

― То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?

― Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?

― Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.

― Не так-то й скоро.

― Та вже циган продав кожуха, ― сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.