Микола Зарудний - Уран

Степка розписалася.

— Дуже пробачаюсь. Ви на вокзалі довго будете?

— Мені треба купити квиток до Москви.

— Я вас буду чекати, бо зараз така хуртовина й таксі важко спіймати.

— Дякую.

Степці довелося з півгодини стояти в черзі, але таксі чекало на неї.

— Дуже вам дякую, я так затрималася.

— Я міг би вас чекати сто років...

Водій навідріз відмовився од грошей, які давала йому Степка.

— Що ви! Та мене ж уся Чорноморка засміє, якщо дізнається, що Сьома Півник... дозвольте відрекомендуватись: це я — Сьома Півник,— взяв оці рупії із Степки Чугай. Дуже пробачаюсь, я візьму з вашої ручки обратно тільки дві копійки, як сувенір. Проб'ю дірочку й буду, дуже пробачаюсь, носити на шиї...

— Ну навіщо, Сьомо?

— Я маю до вас, Степко, дуже пробачаюсь, що не знаю, як вас по батькові, свою фантазію. Кожна людина має фантазію, то чому ж її не може мати Сьома Півник? Ви що, вчитеся в цьому вищому університеті? — спитав Сьома, прочитавши вивіску.

— Так, на вечірньому...

— Зараз у вас будуть лекції?

— Ні, у мене справи, а лекції увечері.

— Дуже пробачаюсь, а коли у вас закінчуються лекції?

— О пів на десяту, а що?

— Степко обратно дуже пробачаюсь, але я дозволю собі просити вас дати мені дозвіл приїхати за вами. Дуже пробачаюсь, ви нічого не думайте, це моя фантазія. Чого ж ви будете в таку негоду ходити, коли сьогодні чергує Сьома Півник? Дуже пробачаюсь.

— Ну, якщо ви будете в цьому районі, то... але мені не зручно,— делікатно відмовлялася Степка.

— Якщо я буду навіть у Балаклеї і мертвий, то рівно о пів на десяту тут буде стояти машина, дуже пробачаюсь, з моїм трупом...

Степка розсміялася й побігла широкими засипаними снігом сходами.

— Машина вільна? — підійшов до таксі чоловік з якимись пакунками.

— Дуже пробачаюсь,— відповів Сьома Півник,— але зараз я не можу їхати.

— Чому?

— Я переживаю.

...Остання лекція. Ще п'ятнадцять хвилин, і Степка вийде з цієї аудиторії і, може, ніколи більше не повернеться сюди. У деканаті їй сказали, що переведуть на заочний відділ.

— Мені дуже хотілося б,— сказав їй декан,— щоб ви, Степанидо Полікарпівно, закінчили саме наш університет. Отож прощатися не будемо. До зустрічі на сесіях і на екрані... Ви чарівна актриса, вірте мені.

— Дякую.

Дзвоник. Степка швидко одяглася, поспішала, бо, напевне, вже зібралися її друзі, чекають. Ще зі сходів побачила, що стоїть машина Сьоми Півника.

— Стій! — раптом вийшов з-за колони Дмитро Кутень,

— Чого тобі треба? Відійди!

— На все життя запам'ятаєш мене, на все...

Кутень схопив однією рукою Степку за груди, а другою кілька разів зі скаженою люттю провів по її обличчю. Гострі жала бритв впилися в очі, в щоки, сковзнули по шиї...

— Ох ,— не крикнула, а немов зітхнула Степка і впала закривавлена на холодні мармурові сходи.

Сьома вилетів з машини, кинувся до Кутня, збив його з ніг. Біля Степки вже юрмилися студенти, хтось несамовито кричав.

— У машину її! — крикнув Сьома, бо не міг сам проштовхнутися до Степки.

Хлопці підняли її й понесли в таксі. Сьома підбіг до Кутня, що звивався гадюкою на тротуарі, підняв його за комір.

— Гад! — і знову страшний удар в щелепу.

Підбігла міліція, вирвала Кутня з рук Сьоми. Кутень божевільними, якимись білими очима дивився на людей, одна рука його була суцільна кривава рана — Кутень уже не пальцями, а шматками м'яса ламав затиснуті леза...

Студенти внесли Степку в передпокій лікарні, і черговий, відкривши її обличчя, злякано відсахнувся й заволав:

— Операційну відчиніть! Хутчій! — Потім сам схопив Степку на руки й поніс кудись за широкі скляні двері.

У приймальні на стільчику сидів Сьома Півник і гірко плакав...

Нарешті поїзд через хуртовини й заметілі пробився до перону Приморського вокзалу. Платон вийшов на площу й запитав міліціонера, як добратися до студії. Може, там і зустріне Степку, якщо ж ні, то дізнається, де вона мешкає. По дорозі Платон зайшов у перукарню поголитися. І за цих п'ятнадцять хвилин наслухався безліч приморських новин.

— Позасипало всі колії, я три години йшов на роботу пішки.

— Він ішов пішки — трагедія! Он учора жінку зарізали біля університету — це драма.

— Що — на смерть?

— Ніхто не знає, чи виживе...

— Артистку зарізали,— уточнив інший.

— Артистку?

— Степку Чугай, що, ви не знаєте Степку Чугай?

— Кого? — Платон рвонув з себе серветку.— Степку Чугай? Не може бути! Хто?

— Ви що, не вірите? Про це все місто знає! Бритвами він їй все лице списав, падлюка. Вішати таких треба...