Микола Зарудний - Уран

— Хай собі думає, мені байдуже... Я знаю, що він не любить мене і, може, не любив ніколи,— Степка одвернулася до стіни.

— Боже,— зітхнула Клава,— мені здається, що нема дурніших людей, ніж закохані. Любить, любить він тебе. Це у нього написано на... фізіономії.

— Я не розбираюсь, що в кого й де написано. Він страждає, що його залишила Наталка... І ми завтра поїдемо звідси, Клаво,— раптом визріло рішення в Степки.

— Ша, я нікуди не поспішаю. Якщо так, то доведеться взятися за справу мені,— сказала Клава.

— Тоді ми з тобою посваримося назавжди! Чуєш, Клаво? Якщо ти скажеш йому хоч слово...

— Степко, не треба мене лякати розривом дипломатичних стосунків. Хтось же мусить ступити перший крок? І ступлю його я.

...На Платоновому столику лежала телефонограма, записана Васьком. «Просимо прибути двадцять другого обласну нараду голів колгоспів»,— прочитав Платон. Отже, треба завтра ранковим поїздом їхати. Степки він уже, звичайно, не застане. А може, це й на краще. Ніби хлопчисько, шукав її по селу, серед ночі приїхав до Кожухаря, щоб побачити... як вона обнімає якогось... І в машині не сказала жодного слова...

Платон почав складати в чемоданчик якісь папери, сорочки, все це робив машинально — думки про Степку не залишали його. Треба бути неперевершеним егоїстом і самозакоханим дурнем, аби сподіватися, що Степка й після останньої зустрічі з ним. після того прощання біля вітряка, коли благала, щоб він не відпускав її із Сосонки, ще й досі зберегла до нього якісь почуття.

Вранці Платон зайшов у контору, підписав банківські документи й попросив шофера, щоб відвіз його на станцію. Біля русавського мосту побачив Росинку й Олексія, вони йшли у село.

— Зупини! — сказав шоферові й одчинив дверцята. — Доброго ранку.

— А ви куди, Платоне? — мружилася від яскравого сонця Росинка.

— На нараду в область.

— Надовго?

— Це начальство знає.

— Я хочу вас про щось запитати, пробач, Олексію.— Росинка відвела Гайворона вбік.— Ви що, посварилися зі Степкою?

— Ні, здається, у нас нормальні стосунки, а що?

— Олексій каже, що ви... так холодно зустрілися... Ви поговорили вчора з нею?

— Ні. А те, що здалося Олексієві, мене, Росинко, не цікавить... він може бути спокійний...

— Ви, певно, думаєте, що Олексій... ну, що він... що вони,— ніяк не могла добрати слів Росинка,— а він приїхав, щоб зустрітися зі мною.

— З тобою? — перепитав Платон. Йому стало незручно за свою примітивну підозру.— Ні... я нічого... Скільки ви ще пробудете в Сосонці? — запитав Платон, дивлячись на годинник: до відходу поїзда залишалося півгодини, він не встигне й на хвилину заїхати до Степки.

— Ще днів чотири,— відповіла Росинка.

— Я ще її... вас застану. Передай привіт, Росинко.

Зранку позбігалися до хати Чугая Степчині подруги, й не було кінця розмовам, спогадам. І лише після того, коли вони порозходилися, домовившись зустрітися ввечері, Росинка розказала Степці, що бачила Платана.

— Привіт передав,— закінчила розповідь.

— Наші акції підвищуються! — посміхнулася Степка.— Нам передають навіть привіти!

— Степко, ти сьогодні в поганому настрої,— зауважила Клава,— а це ніколи не прикрашало жінку.

— Дайте мені спокій.

По обіді Степка вирішила віднести Васькові пакуночок, який передала Галина. Клава з Росинкою теж захотіли побачити Платонового брата.

Васько мив підлогу й дуже зніяковів, що його застали за цією роботою.

— Галина передала тобі, Васю, сорочку,— подала пакунок Степка, розглядаючи хлопця. Вилитий Платон.

А Васько, в свою чергу, не зводив очей з Росинки й Степки: як можуть бути так схожі люди?

Степка відчула розгубленість Васька і, щоб позбутися скутості, що охопила всіх, скинула пальто й почала домивати підлогу. Васько не давав, і закінчилося це тим, що вони розлили воду, а потім уже всі разом почали наводити порядок.

Рипнули двері, і до кімнати ввійшла ставна русява дівчина з такими голубими очима, що Клава не втрималася й вигукнула:

— Я думаю, що Сосонка мусить бути проголошена заповідником: які тут красиві дівчата народжуються! Як тебе звати?

Дівчина почервоніла й соромливо схилила голову.

— Леся,— теж червоніючи, промовив Василь.

— Я — Леся Купрієнко,— сказала дівчина.

— А я Степка, а це моя сестра — Росинка...

— Я вас знаю. Пробачте, я зараз! — Леся швидко вибігла з хати.

— Ти дружиш з нею, Васю? — спитала Росинка.

— Ми... вчимося в одному класі.

Леся повернулася з двома великими плакатами з «Чарівниці».