Микола Зарудний - Уран

— Хто це говорить? — але в трубці часті гудки.

Платон подивився на годинник: одинадцята. Невже приїхала? Чому ж не написала? Він одягнув кожушка й вийшов на вулицю. Зайду до Полікарпа, провідаю, подумав Платон, давно вже не був у Чугая.

У Чугая світилося. Полікарп відчинив двері, запросив до хати:

— От спасибі, що зайшов, Платоне, а то за цілий вечір і двері не рипнули. Роздягайся.

— Спасибі,— оглядав Платон хату.— Я ненадовго. Що ж ви робите, Полікарпе Васильовичу?

— Та примусив Кожухар щоденника нашого бригадного по дослідній ділянці переписати, бо, каже, якась наука по картоплі вимагає з Києва, то я оце пишу. Вечеряв? А може, давай удвох по-холостяцькому?

— Дякую... Це мені подзвонив хтось, Полікарпе Васильовичу, і сказав, що Степка приїхала, то я зайшов...

— Степка? Коли? — здивувався Чугай.— Не було й не писала, Платоне...

— Сказали, що вони з Фросинкою у... Марти...

— Степка? У Марти? — Чугай недовірливо глянув на Платона.— Не може бути... Вона додому прийшла б, до мене... То пожартував хтось... Пожартував... Степка не минула б своєї хати, ні...

— А може, вони поїздом до Видуба приїхали?

— Поїздом? — перепитав Чугай.— Якщо вдвох з тією Росинкою, то могло буть... могло.— Чугай замовк, закурив, а потім: — Мені оце до Михея треба було б навідатись... Не розберу, що тут записано,— показав пальцем на нерівні рядки.

— То сходили б,— Платон удає, що повірив цій наївній видумці Полікарпа.— Для науки то є дуже важливо... Мені теж, Полікарпе Васильовичу, треба заїхати до Отара Долідзе, щоб допоміг запчастинами.

— Треба, треба, Платоне, запчастини, то діло таке, що куй, поки гаряче,— прикидається й собі Чугай.

— То, може, я візьму газика та й поїдемо? — несміло пропонує Платон.

— Поїдемо, Платоне, бо того Отара вдень не знайдеш на тому «Факелі».— Чугай швидко одягнувся.

Уже за селом почули Гайворон з Чугаєм, як Данило Вигін видзвонював північ.

— Трохи пізно їдемо, Полікарпе Васильовичу,— сказав Платон.

— Михей довго спати не лягає,— заспокоїв Чугай.— Отар його вчить грузинських пісень, то вони до півночі співають, казала Ганна... А там... у Мартиненків, якщо гості, то теж не сплять.

— А ви ще не були в них?

— У Ладька? Ні, Платоне... Зараз у мене не життя, а, як казав мій комбат, ситуація... суцільна ситуація... Тобі одному признаюсь, Платоне, що... Марта, значить, хоче до мене повернутися... Ох, і тяжко мені...

— Відвикли чи...

— Люблю її, Платоне... останнім спалахом, напевне, в житті своєму, бо вже літа...

— То хай повертається, Полікарпе Васильовичу... Чи не можете переступити через свою гордість?

— Через гордість уже переступив, Платоне... ти ж був на весіллі... танцював я з нею і... Ладькові простив... бо й мені простили люди,— зітхнув Чугай.— А зараз про інше думаю: у них же з Ладьком дочка... Знову розіб'ється сім'я... свіжа рана буде... Моя вже зарубцювалася... і не знаю, як Степка на це подивиться... Одне слово, як казав мій комбат, ситуація...

— Обидві дочки вже дорослі,— подав надію Платон,— зрозуміють... Здається, в цьому будинку Михей живе? Тут. Приїхали, Полікарпе Васильовичу.

Двері відчинила якась незнайома жінка.

— Даруйте, ми, здається, переплутали поверхи,— перепросив Платон, але раптом побачив Михея.

— Заходьте, заходьте! — зрадів Кожухар.— Знайомтеся, хто кого не знає.

— Ми вам перебили розмову,— сказав Платон, побачивши Отара, який щось розповідав, жестикулюючи.

— Це Отар розказує нам, який буде «Факел»,— пояснила Росинка.— Я така рада, що вас бачу,— сказала Чугаєві й Платонові.

Привітався й Ладько. Не було в хаті лиш Степки й Марти.

— Степку ми з матір'ю залишили,— шепнула Чугаєві Ганна,— хай... той... познайомляться.

— Пробачте, що ми так пізно,— ніяковіючи, почав Полікарп,— у мене діло до тебе, Михею... Ось тут написано, що вносили ми тринадцятого числа добрива під картоплю, а які — не розберу...

— Скажем, скажем, усьо скажем,— відповів за Михея Отар.— Сідайте. Вино будемо пити! Мама, давай, будь ласка, вино.

— Яке, сину, давати,— заметушилася Ганна,— хванчкару чи цинандалі?..

Ганна так звично вимовила назви цих вин, що всі й покотилися зо сміху.

— Давай, мама, і цинандалі і хванчкару давай. — Потім Отар звернувся до Олексія, певно, закінчуючи свою думку: — Отак, Алекс, попрацюєш на будівництві нашого «Факела» — сам будеш усе життя світитися од гордості... І твій Охрім, Росинко, приїде, а не приїде — тут тебе заміж видамо. Це тобі Отар каже,— правда, значить. Мама, давай бокали, а нема бокалів — давай кварти. Спасибі, мама. Тобі перший... кварта вина.