Олесь Донченко: Золота медаль

— Не дозволю, щоб ти червоніла! Почекай, доню, ось я...

Він схлипнув і схилив голову на стіл. І схлипуючи, і засинаючи, все ще з гіркотою бурмотів щось. А простягнена на столі рука його, рука робітника — важка, з широчезною долонею і чорним пилом, що в’ївся в неї,— ворушилась, і пальці теж ворушились, згинались і розгинались, немов продовжували розмову.

На вулиці Марійка сказала:

— Я тобі дуже співчуваю, Юленько! Співчуваю. Я ніколи б не могла отак сердито розмовляти з своїм батьком.

— Бо в тебе немає батька,— гаряче відказала Жукова.— І він у тебе був, мабуть, не такий, як мій.

— А все ж таки ти з ним жорстоко розмовляєш. Справді — жорстоко!

Юля гірко посміхнулась:

— Ти так думаєш? А він хіба не жорстокий? Я дуже мучусь, Марійко, що мій батько — бракороб і прогульник. Ти ж знаєш — про нього не раз писали в заводській багатотиражці, говорили на зборах. Ну, на деякий час підтягнеться, виправиться. А тоді знову зривається.

Юля безнадійно махнула рукою.

Деякий час подруги йшли мовчки, потім Поліщук спитала:

— Ти... ти не любиш його?

— Батька? Люблю, Марійко,— щиро сказала Юля.— Тому й боляче так. І маму дуже шкода, і Митрика з Федьком.

Велике ательє, де хотіла сфотографуватись Марійка, було сьогодні зачинено, і тому подруги завернули в бічну вулицю, яка вела на базар. Тут вони зайшли в невеличку фотографію-п’ятихвилинку.

— Нам і треба, щоб за п’ять хвилин,— засміялась Марійка,— бо інакше ми запізнимось до школи.

— Сідайте, дівчаточка,— заметушився фотограф, молодий, червоногубий, з маленькими вусиками.— Ніхто вас так не зніме, як я. Зйомка першокласна. Ось сюди, прошу.

— Ми вже не дівчаточка,— сказала Марійка.

— Пробачте. А як же вас? Не баришні ж? Хоча мене часто називають кавалером. Красиве слово. Я люблю красиві слова. Ось, скажімо: шмен-де-фер! Музика! Вас не вчать цій науці? Так. Квитанційку випишу сам: касирка сьогодні захворіла. А тепер прошу сюди. Голову трохи набік. Для ділової карточки можна без усмішки.

Скінчивши фотографувати, він елегантно шаркнув черевиками й кинувся подавати Юлі пальто. Вона й незчулась, як фотограф, наче випадково, погладив її руку.

— Це що? — гукнула дівчина.

Марійка побачила, як обличчя її подруги почервоніло від обурення.

Юля помахала в повітрі рукою так, наче попекла шкіру, потім, рвучко повернувшись на каблучках, різко кинула фотографові через плече:

— Карток не робіть! Не трудіться! Ми за ними не прийдемо!

Підхопивши під лікоть Марійку, вона швидко вийшла. На вулиці Юля на мить зупинилась і спитала:

— Ну, що ти скажеш? Напевне, що я жорстоко «попрощалася» з цим фертиком?

Марійка здивовано поглядала на подругу.

— Правду сказати, ти занадто різко... Всього чекала від тебе, але не думала, що ти так можеш сказати людині. «Карток не робіть! Ми за ними не прийдемо!» Це ж, Юлю, що не кажи, а образливо для нього...

— Дуже тобі вдячна! Ти «всього чекала» від мене. Наприклад?

— Усяких енергійних і рішучих дій.

— І не помилилась. А що ж, пальчиком йому посваритись: «Ай-ай, як ви смієте?» Ні, це бридка людина!

На ганку школи стояв Віктор Перегуда.

— Привіт нашим славним десятикласницям! — виголосив він.

— Дякую, тільки чого ти тут стоїш? — здивувалась Юля.— Адже зараз почнеться урок!

— Так, за сім хвилин. Я стою тут і чекаю, бо побачив вас ще здалека і турбуюсь, щоб ви не спізнились. Особливо за вас, шановний секретарю комітету.

— Дякую! Але чому особливо за мене? Хіба в моєму характері спізнюватись?

— Саме тому й турбуюся за вас. Щоб ви, так би мовити, до кінця витримали марку!

— А от, друзі, як ми сьогодні витримаємо марку на контрольній з тригонометрії? — засміялась Марійка.

— За вас не знаю,— сказав Віктор, — а за себе ручуся. У мене є талісман щастя. Не вірите? Волосина з гриви берберійського лева, яку я підняв в Цирковому манежі. Можу половину дати вам, я не жадний.

Ураз, наче вихор, ззаду налетіла струнка дівчина з довгими пухнастими віями і брівками-шнурочками, як у ляльки. Вона по-хлоп’ячому штовхнула в спину Віктора, мимохідь ляснула долонею по плечу Марійку, закричала:

— Ледарі! Базікають тут! Зараз урок почнеться!

— Софо! Змилуйся! — схопився Віктор за спину.— Так і скалічити можна.

У Софи поблискувало на грудях кілька спортивних значків, вона дуже дорожила ними і гордилась правом носити їх, особливо значок парашутиста — блакитний, з розкритим парашутом.

Усі четверо весело пішли роздягатись.