Олександр Грін: Пурпурові вітрила (Збірник)

«Це сказано у запалі!» — зауважив Каваз.

«Чому? — вона щиро здивувалася. — Мені хочеться завжди бути тільки собою. Що може бути скромнішим, дорогий докторе?»

«Або грандіознішим», — відповів я, пристаючи на її слова. У неї був невеликий жар — незначна застуда. Я попрощався під живим враженням її особистості — враженням недоторканості та привітності. У Сан-Ріолі я зустрів Товаля, який зайшов до мене; побачивши моє ім’я в готельній книзі, він, дізнавшись, що я той самий доктор Філатр, негайно розказав усе про вас. Чи треба говорити, що я одразу зібрався і поїхав, кинувши всі справи у колонії? Саме так. Дедалі частіше нарікаю на пам’ять. Біче Каваз просила мене, якщо я вас зустріну, передати вам її лист.

Він покопався у портфелі і витягнув невеликий конверт, на якому стояло моє ім’я. Подивившись на Дезі, яка сором’язливо і похапцем кивнула, я прочитав лист. У ньому було п’ять рядків: «Будьте щасливі. Я згадую вас із вдячністю і повагою. Біче Каваз».

— Оце і все… — сказала розчарована Дезі. — Я чекала більшого. — Вона підвелась, її обличчя залив рум’янець. — Я очікувала, що в листі буде визнано право і щастя мого чоловіка бачити все, що він хоче і бачить, — там, де хоче. І мало бути ще ось що: «Ви маєте рацію, тому що це сказали ви, Томас Гарвей, який не бреше». І ось це скажу я за всіх: Томасе Гарвей, правда ваша. Я сама була з вами в човні і бачила Фрезі Ґрант, дівчину в мереживній сукні, яка не боїться ступити ногами на безодню, оскільки й вона бачить те, чого не бачать інші. І те, що вона бачить, дано всім: візьміть його! Я, Дезі Гарвей, надто молода, щоб судити про ці складні речі, але я знову скажу: «Людину не розуміють». Треба її зрозуміти, щоб побачити, як багато невидимого. Фрезі Ґрант, ти є, ти біжиш, ти тут! Скажи нам: «Добривечір, Дезі! Добривечір, Філатре! Добривечір, Гарвею!»

Її обличчя сяяло, гнівалось і сміялося. Мимоволі я встав з холодом в спині, що зробив відразу й Філатр — так дивовижно задзвенів голос моєї дружини. І я почув слова, сказані без зовнішнього звуку, але так виразно, що Філатр озирнувся.

— Ну от, — сказала Дезі, сідаючи і полегшено зітхаючи, — добривечір і тобі, Фрезі!

— Добривечір! — Почули ми з моря. — Добрий вечір, друзі! Чи не нудно вам на темній дорозі? Я поспішаю, я біжу…

Пам’ятаю, як у дитинстві відкрив для себе «Купання червоного коня» Петрова-Водкіна. Велетенська фігура неприродного кольору (кажуть, що спершу маляр думав зобразити гнідаша) заповнює весь обшир картини промовистою грою пружних молодих м’язів і надає їй фантастичного, неправдоподібного характеру. На тлі хирлявого хлопчика кінь скидається на неприборканого гіганта, ладного от-от вирватися зі слабенької руки. Так стоїть справа і з фантазією Олександра Гріна, сучасника російського маляра: він насилу дає собі раду з її бурхливим польотом, але про це — згодом. Хай там як, а зараз, за багато років потому, я згадав цю картину, і згадав саме тому, що двох митців, здається, споріднює якась абстрагованість, ба — абсурдність.

Власне, химерний Грін і зі своїм життям не надто ладнав, а ця невпорядкованість його життя, постійні злидні, поневіряння по редакторах і борсання в лещатах невблаганного конформізму, що чимраз виразніше стискали радянську літературу, позначалися на творчості письменника. У цій своїй безпорадності він дедалі частіше тікав у світ своїх образів, у край, що його російський мрійник назвав Грінляндією і який, наче відповідаючи своїй назві, завше буяв соковитою зеленню фантазії. Сучасників дивувало те, що якусь вулицю в місті, де жила його уява, Грін міг описати кілька разів поспіль і при цьому не оминути жодної деталі. Вкрай дріб’язковий у тому, що стосувалося гонорарів (дріб’язковий, як на їхній брак), він міг чіплятись як сльота до редакційного начальства, щоб, отримавши, тут-таки процвиндрити всі гроші. Грін потерпав через свою непрактичність, потерпали і його близькі, друзі й знайомі. Багато хто з них розминувся дорогою з письменником, як самому Грінові було не по дорозі з тодішнім життям.

Власне, він жив під знаком якогось протесту. Коли брав на кпини викладачів земського училища у В’ятці, підсвідомо зневажав міщанську долю батька, рештки войовничого духу якого вряди-годи вихлюпувались і на малого Сашка Гриневського (справжнє ім’я письменника), марно шукав місця серед своїх сучасників, у реальній країні і, врешті, тоді, коли вигадав свою, яскраву й неповторну. Ба — роки, коли Грін товаришував з есерами, теж виказували якийсь протест — хай особистий через суспільний — проти того, що оточувало тодішніх людей. Грін і в своїй країні вирішив жити поряд зі своїми героями тільки тому, що її і їх можна було кроїти на свій лад, ліпити взірцевих героїв, ідеальних злочинців, і дарувати щастя, бажане, бо незнане, тому, хто сподівався колись-таки побачити на обрії Багряні вітрила…