Олександр Грін: Пурпурові вітрила (Збірник)

«Чи можу я сподіватися, що ви прочитаєте цей лист, якого я не хотів…» Мабуть, автор листа розірвав його сам. Але здогадка є також і питанням, яке вирішувати не мені.

Я стояв на палубі, дивлячись на верхівки щогл і вершини лісових велетнів-дерев, які підносилися над щоглами, а над ними ще вище пливли байдужі, красиві хмари. Звідти звисала, як застиглий дощ, сітка ліан, простягаючи навсібіч щупальця чіпких, завмерлих завитків на кінці обвислих стебел. Легкий подув вітру смикнув цю переплутану по всьому сталому на їхньому шляху армію опромінених сонцем спіралей і листя. Один завиток, розгойдуючись туди-сюди дуже близько від клотика грот-щогли, не повис вертикально, коли вітер спав, а застиг під невеликим кутом, як притриманий на підйомі маятник. Він щосили пнувся. Вітер трохи посилився, і, щойно торкнувшись дерева, завиток миттєво обвився навколо щогли, тремтячи, як струна.

Дезі, замовчавши, нерухомо дивилася на Філатра крізь пелену сліз, яка застувала їй очі.

— Що з тобою? — сказав я, сам схвильований, адже ясно уявив усе, що бачив Філатр.

— О, — прошепотіла вона, боячись говорити голосно, щоб не облитися слізьми. — Це так прекрасно! І так сумно і так добре, що це все — так!

З дурного розуму я запитав, що її так уразило.

— Не знаю, — відповіла Дезі, витираючи очі. — Потім я дізнаюся. Розповідайте, дорогий докторе.

Помітивши її нервовість, Філатр скоротив свою розповідь.

Сяк-так вони вибралися з лабіринту островів. Сподіваючись коли-небудь зустріти мене, Філатр постарався дізнатися через Брауна про долю «Тієї, що біжить». Лише через два місяці він дещо вивідав. «Та, що біжить по хвилях» була продана Екові Летрі за півціни і одразу ж після продажу пішла в Аквітен під командою капітана Геруда. Відтоді про неї ніхто нічого не чув. Чи стала вона жертвою темного задуму, невідомого нікому плану, або врятувалася в нетрях річки від переслідувань ворога; чи вимер її екіпаж від епідемії, або, кинувши судно, загинув у нетрях від голоду і звірів — дізнатися було годі. Лише через багато років, коли по Тавассі почали знаходити золото, виникло припущення, що це була авантюра, золота мрія, здатна перетворювати дорослих на дітей, але і з цим, кому було це до вподоби, мирився тільки той, хто не міг звикнути до непевності. «Ту, що біжить» залишили там, де на неї випадково натрапив катер, оскільки не знайшлося охочих знову шукати пограбоване дотла судно, з репутацією, котра живила б забобони.

— Але цього не досить для мене і вас, — сказав Філатр, коли ми переговорили і передумали про все, що пов’язано з кораблем Сеніелів. — Ще вчора я зустрів молоду даму — Біче Сеніель.

Очі Дезі висохли, і вона стримала посмішку.

— Біче Сеніель? — сказав я, розуміючи лише тепер, як було мені важливо знати про її долю.

— Біче Каваз. Філатр затримав паузу і докинув:

— Атож. На пароплаві в Ріолі. Її чоловік, Гектор Каваз, був з нею. Його дружині нездужалось, і він запросив мене, дізнавшись, що я лікар. Я не знав, хто вона, але почав здогадуватися, коли, почувши моє прізвище, вона запитала, чи знаю я Томаса Гарвея, який жив у Ліссі. Я відповів ствердно і багато розповів про вас. Пам’ятаючи про обережність, я вирішив не передавати лише нам з вами відомі факти того вечора, коли у Стерса грали у карти, і деякі інші обставини, іншого штибу, ніж ті, про які зазвичай говорять, коли трапляється випадкове знайомство. Але оскільки розмова торкнулася історії корабля «Та, що біжить по хвилях», я поклав собі за обов’язок викласти все, що бачив у лісовій затоці. Вона говорила стримано, і навіть це моє відкриття корабля вивело її зі спокійного стану тільки на одну-єдину мить, коли вона сказала, що про це слід було б неодмінно дізнатися вам. Її чоловік, людина напрочуд жива, дотепна й приємна, розповів мені своєю чергою про те, що попервах після весілля часто бачив вас уві сні на шлюпці удвох з молодою жінкою, обличчя якої було закрите. Тоді виявилося, що йому відома ваша історія, і розмова, добравши відвертості, повернулася до подій в Гель-Г’ю. Наразі він тримався невимушено. Жодного слова не було сказано Біче Каваз про її ставлення до вас, але я бачив, що вона сповнена впевненої задуми — здалеку, як берег дивиться на інший берег через синю рівняву води.

«Він міг би бути ближчий вам, дорога Біче, — сказав Гектор Каваз, — якби не трагедія з Ґезом. Обставини повинні були зімкнутися. Їх розірвала ця смута, ця раптова смерть».

«Ні, життя, — відказала молода жінка, поглядаючи на Каваза з довірою та посмішкою. — У ті дні життя поставило мене перед замкненими дверима, від яких я не мала ключа, щоб з його допомогою переконатися, чи це, бува, не імітація дверей. Я не стукаю в наглухо зачинені двері. Негайно ж з’ясувалося, що підтримувати стосунки неможливо. Не розуміють — значить, не існує!»