Микола Олійник - Дочка Прометея

Наблизилась. Чоловік ступив назустріч. «Та це ж той, що на сходці виступав, на Сирці... Як же його?.. Ще й привіт передавав од мінських соціал-демократів. Ну, як-бо його?» Та роздумувати вже було ніколи. Гість став на дорозі.
— Пізнаєте, Ларисо Петрівно?
— Ви знаєте навіть моє ім'я?
— А ви, певне, забули? Лариса Петрівна зніяковіла.
— Мержинський, Сергій...
— ...Костянтинович, — додала Леся. — Не забула, а просто не сподівалася тут зустріти.
Вони привіталися і все ще стояли в нерішучості.
— Сердечне вдм вітання од Віри Григорівни, Галі і од Тучапського. Це він направив мене до вас.
—Спасибі. А то я вже починаю занепадати духом.
— Чого б то?
— Сама... кругом чужина...
— Даремно. Я вам і гостинців привіз. А це... — дістав кілька асигнацій і простягнув Лесі, — це вам допомога. І ради бога не відмовляйтесь. Таке доручення маю:
передати у власні руки.
Лариса Петрівна не знала, що їй робити.
— Візьміть... товаришко Лесю.
— Змусили ви мене розгубитися, Сергію Костянтиновичу. Стоїмо обоє серед дороги... Ходімо до хати, осьдечки вона, там і поговоримо.
Маленька, на два вікна кімната, в кутку старомодне, акуратно прибране ліжко. На столі — книги, папери, записники. А поряд з чорнильницею, в малюсінькій чарочці, — пучечок дрібненьких гірських квіточок.
— Оце такі умови митця? — співчутливо спитав Мержинський. — Скромно, навіть занадто.
— Добре, хоч це знайшлося. В центрі таку ціну луплять, що жах.
— Про це ми й догадувались. То прошу, Ларисо Петрівно. — Він знову дістав і поклав на столі гроші.
Що з ними робити? Відмовитись — незручно, адже товариші справді проявили до неї увагу, взяти — теж якось... Зрештою, після приїзду в Київ їх можна повернути, внести до тієї ж таки каси.
Леся подякувала.
— Розказуйте, що там нового, як ідуть справи? — Вона посадовила гостя на єдиний старенький стілець і почала готувати підвечірок. Невдовзі принесла низенького дитячого стільчика і сіла, впершись спиною в ліжко. Хвору ногу незручно випростала.
— Може, вам тут краще? — встав із стільця Мержинський.
— Ні, ні, не турбуйтеся... Мені краще, як нога не висить. Так є новини, кажете? Приємні, багато?
— Є чимало і приємних. Насамперед мушу вас повідомити: всі соціал-демократи Києва злились в один «Союз боротьби за визволення робітничого класу». Такий союз ще раніше організований Володимиром Улья-новим у Петербурзі, незабаром будев Мінську та інших містах. Назріває, Лесю, — він вимовив її ім'я якось по-особливому, ніжно, — необхідність з'їзду. Передбачається скликати його десь на початку наступного року,
— Славно, бачу, працюєте, — мовила Леся, — а я... а мені, мабуть, не судилося...
— Ну, що ви, Лесю! Одужуйте швидше, повертайтеся і — до роботи. А стане її всім... «хто живий, в кого думка повстала». Хороший, скажу вам, вірш! Його часто цитують на зібраннях, а деякі оратори так і закінчують свої виступи: «Вставай, хто живий, в кого думка повстала!»
— Не перехвалюйте, Сергію Костянтиновичу. Щ слова я вихопила з промови Ювеналія Дмитровича, тоді — пам'ятаєте? — на сході, де ми познайомились.
— Пригадую, — пожвавішав Мержинський. На запа-лих щоках його виступив слабенький рум'янець. — А я щось не чув у нього таких слів.
— Ну, не такі точнісінько.
— То інша річ. Знаєте, цю поезію добре було б перекласти по-російськи... «Вставай, кто живой...»
— Далі? — засміялася Леся. — Читайте далі. Мержинський задумався на мить.
— Ні, не виходить. Рожденнмй ползать, летать не может.
— А ви мене втішаєте: одужуйте, приїжджайте... І що з того? З моїм смутком хіба що на цвинтар, щоб не морочити голови ні собі, ні людям.
— Не сподівався я, що ви така вразлива. А хіба ваші поезії, ваше слово не служать загальній справі?
— Та знаю, знаю. І не од вас першого чую. Але як подумаю, скільки вже тих мук перенесено і скільки ще попереду, — жити не хочеться.
— Це вже просто-таки, даруйте, нерозумно.
— Облишмо краще цю тему... Я зараз. — Вона вийшла і незабаром повернулася.
— Еге ж, ще забувся вам про газету сказати. Випустили вже кілька номерів. Правда, на гектографі, малого формату, але все-таки газета. «Вперед».
— Отут, можливо, я б таки справді стала в пригоді.
— Так воно й передбачається. Будете першим її літературним працівником. — Мержинського, видно, й самого хвилювала ця думка, бо говорив запальне. — А там, як матимемо справжню друкарню і газета стане солідною, вестимете питання, скажімо, літератури, публіцистики.
— Гаразд, Сергію Костянтиновичу, я готова хоч зараз. А повернуся на тихі води — з охотою помагатиму. Тільки публіцист з мене абиякий. Та й теоретик нікудишній. Простудіювала оце половину першого тому «Капіталу» — Тучапський дав мені перед від'їздом — і, знаєте, чим далі читаю, тим більше зостається для мене незрозумілого. Що ви на це скажете?
Читать дальше