Микола Олійник - Дочка Прометея

Мельников закінчив, а останні його слова лунали й лунали в Лесиних думах і якось ніби самі по собі переливалися там у поетичні рядки:
Вставай, хто живий,
В кого думка повстала!
Як їй раніше бракувало цих слів! Як вона шукала-вишукувала їх у години натхненної праці! Вірш народжувався — слово за словом, рядок за рядком; Леся бачила, відчувала його серцем, вогонь якого так уміло і так непомітно розпалив оцей звичайний слюсар. Вона ладна була встати і тут же, при всіх, читати — хоч не всю, не до кінця зроблену, зате виношену в серці поезію. Але хай вона одшліфує, вигострить її і вже тоді, мов крицевий двосічний меч, віддасть своїм друзям-товаришам.
Хто це говорить? Так-так, це Мержинський, Сергій Костянтинович. Соціал-демократи Мінська вітають київських сябрів і бажають їм успіхів. Вони послали його сюди, щоб налагодити тісні зв'язки, бо мета у них спільна і шляхи одні.
Який у нього сухий, надсадний кашель, як важко йому говорити! Чому він так кашляє? І чому й він — як і Тучапський, і Мельников — худий, блідий? Чому так палають у нього очі?
— Він теж недавно з тюрми.
Хіба вона питала про це у Віри Григорівни? Певне, та сама вирішила сказати.
Мержинський говорив недовго: кашель зовсім знеміг його. Сергій Костянтинович затулив рота хустинкою, обличчя його побагровіло, очі налилися слізьми і пойнялися ще яскравішим блиском.
Сходку оголосили закритою, робітники невеличкими групками підходили до Мельникова, Павла Лукича, обмінювалися якимись книжечками, брошурами і розходились — поодинці, по два зникали в гущавині.
Десь воркувала горлиця, вистукував дятел, в лагіднім промінні, наче дитина в купелі, пливла небом хмаринка...
Та раптом од міста долинув могутній голос заводського гудка, заглушив чарівні звуки весни. Він лунав довго, мов кликав кудись в інший світ — і далекий, і невідомий...

XII
Наче й не багато минуло тих літ, а скільки подій на тернистій життєвій дорозі. Одружились Михайло і Шура (от уже несподівана пара!), написано нові поезії, п'єси, оповідання... Демонстрації, обшуки, арешти... А ще ж і ота ганебна для всіх чесних людей коронація Миколи II. Сам бог відає, скільки ця подія вточила їй і так слабкого здоров'я! Особливо лицемірство отих плазунів-писак, що курили фіміам російському катові. Треба ж уродитись і жити отаким — без серця, без душі, без власної гідності. Ганьба, та й годі!..
Проте найуразливіша з-поміж усіх подій цього часу — смерть дорогого Михайла Петровича. Ось уже скільки минуло років, а перед її очима, чи закриє їх, чи розплющить, зжовтіле, все в зморшках обличчя, геть посивіле волосся, довга, на півгрудей, сивувата дядькова борода... Скінчилися незгоди, суперечки, страждання. Навіки змовк голос, назавжди перестало завмирати в жалях по рідному краєві невгамовне серце. І вже не почує вона ні жартівливого «Леся-Сафо», ні сердечних порад, ні суворих, але щирих осудів... Коли б хоч не була на той час біля нього, не торкалась його рук, його речей, може, не так було б жалісно. А то ж (десь уже все життя на таких різних контрастах) — чудова Софія, квітуча, оточена буковими гаями та полонинами, сповнена шуму сріблястих потоків Владая і — недуга, щоденне згасання, нарешті невблаганна, немилосердна смерть...
Хто відає, може, і вона їде оце в останні свої мандри, може, отут, на випаленій сонцем, потрісканій далекій землі знайде собі вічний спочинок. Хто знає?.. Все може бути. Бо доки ж то зноситиме її серце, доки витримуватимуть нерви всі оті операції, кровні і безкровні, всі оті процедури, од яких її вже просто нудить і кінця яким, видно по всьому, нічого й ждати? Є ж таки якась міра, якась межа?..
Ні незаймана краса Південного Криму, ні раптова свіжість, ні навіть увага коханої тіточки Олени, доля якої колись спричинила написання першого вірша, — ніщо не радувало Лесиного серця. Думки полонили, сповнили її душу знайомими вже напіврозпачем, байдужістю, бажанням єдиного — спокою.
Леся сиділа мовчазна і лише зрідка, коли товстий, балакучий пасажир, що раз у раз підскакував напроти, вигукуючи: «Море! Дивіться, море!» — виглядала в маленьке, затягнене легкою завісою ранкового туману віконце. Машталір, якого Леся ще не встигла розгледіти, бо виїздили рано, на світанку, не гнав коней, і коляска м'яко котилася розмитою дощами кам'янистою дорогою, заколисувала. Двічі, а може, й більше задрімала сидячи, і тоді, наче марево, перед її очима зринали то зовсім далекі, то, навпаки, недавні, свіжі картини життя. Десь ніби співали, вигойдуючись на довгих березових косах, чарівні мавки; веселий гурт молоді водив купальські таночки... Місячні ночі у Гадячі, сріблястий Псьол... А то раптом привиділись київські вулиці, якісь крики... І все це поглинав могутній заспокійливий шум! Який він приємний, лагідний! Так тільки гомоніли їй могутні дуби. Одначе — що ж це, хто співає їй колискову? Леся розплющила очі: на віконці вигравали ясні сонячні промені, а поруч, за десяток метрів, шуміло море. Здавалося, вони їдуть по ньому, білогриві коні везуть їх у якусь казкову країну, де мир, і спокій, і відрада для душі.
Читать дальше