Микола Олійник - Дочка Прометея

Того вечора, пам'ятається, він прийшов змоклий від дощу, зосереджений. І з ним Віра — як же її? — ага, Віра Григорівна. Вони, певне, близькі друзі, навіть, здається, більше.
Щойно з'явився Тучапський, у невеликій кімнаті Ко-валевських одразу пожвавішало. Він дістав із внутрішньої кишені зім'яту книжечку і, підступивши ближче до світла, прочитав: «Русская социал-революционная библиотека. Книга третья. Манифест Коммунистической партии Карла Маркса и Фридриха Энгельса. Перевод с немецкого, издана 1872 года с предисловием авторов. Женева. Вольная русская типография. 1882 года».
Пригадалося, як Іван Якович розповідав про женевську групу російських емігрантів, котру зорганізував Плеханов і яка ставить своїм завданням пропаганду революційних ідей у Росії. Так-так, тоді згадували вони і «Маніфест», і «Хто з чого жив» Дікштейна, і ще кілька книг, котрі конче треба поширювати на Україні.
То, отже, і ці — Тучапський, Віра Григорівна, Луначарський і ще, кажуть, якийсь Мельников — є тими самими пропагаторами!
«Відкриття» втішило Лесю. Виходить, тепер, після кількох відвідин їхнього гуртка, і вона належить якоюсь мірою до них і навіть має доручення.
«Серед молоді чимало занепадницьких настроїв. Їх викликали арешти й заслання. Декотрі подумують, чи не краще переждати цю бурю десь у надійному затишку... То чи не могли б ви, Ларисо Петрівно, написати щось проти цього?»
Ці слова, сказані їй на останньому зібранні Тучапським, знову зринули в думках. Справді, проти цього варто виступити. І не тільки варто — необхідно!
Леся встала, підійшла до етажерки, де серед інших стояло кілька новеньких книжечок, взяла один томик.
— «На крилах пісень», — прочитала вголос. — От і вийшла, народжена в муках та безсонні, перша збірка. Далека ж ти, поетко, од землі, од людей. Крила, пісні... Ніби й цінять тебе, а коли вчитатися в твоє писання, — бідне воно, ой яке іще бідне!
Леся взяла книжечку і в задумі почала гортати. «Надія»... «Конвалія»... «Сафо»... Знову «Надія»... «Подорож до моря»... «Сім струн»... «Кримські спогади»... Оце й усі атрибути: крила, пісні, струни, спогади... А де ж сокира, де меч, що здійма вражі голови з плеч, де «к топору зовите Русь»?.. Ну, є тут кілька годящих поезій, а життя он яке багате на болі й страждання, на боротьбу?
У двері постукали, раз і вдруге, і тільки тепер Леся згадала, що вдома вона сама, що мама з меншими пішла до Лисенків.
Встала, м'яко постукуючи гумовою п'ятою апарата, відчинила двері.
— Галя?! — здивувалася, побачивши перед собою Ковалевську, — Та ти ж у від'їзді?
Ковалевська щільно причинила двері, приклала палець до уст.
— Не кричи, — мовила спокійно, — стіни теж мають вуха. В тім-то й річ, що мене в місті нема. — Вона стомлено сіла не канапку, уникаючи сонця, що так і рвалося крізь шибки. — Я сіла, а ти збирайся. Та хутко. І не допитуйся: куди та чого. Збирайся, і все.
— Ну й ну, — тільки й відповіла їй Леся. Вона швидко дістала з шафи легеньке пальтечко, наділа капелюшок і стала.
— Тепер ходімо.
На вулиці взяли візника і покотили Бібіковським бульваром униз, повз Галицький базар, на Святошино.
Леся, звичайно, догадувалася, куди везе її Галя, — та давно вже обіцяла познайомити з Ювеналієм Мельниковим і його школою. Про цю школу, чи то пак — слюсарню, організовану на зразок описаних у романі Чернишевського кравецьких майстерень, Леся чула багато. Одні — і таких була більшість — схвалювали це починання, вбачали в ньому зародок нових суспільних відносин, інші вважали школу даремною затією, з якої вийдуть хіба що добрі ремісники, слюсарі, котрі потім робитимуть відра, лагодитимуть самовари і чайники для того ж таки «вищого світу».
Та які б там скептичні просторікування не розходились, школа-майстерня жила. Від легальних читань у ній перейшли до недільних лекцій та бесід про події в імперії та за кордоном, про політичні права, освіту і поліпшення життєвих умов трудящих.
Таких шкіл і гуртків у місті ставало все більше. І все більше виходило з них не стільки вмілих майстрів, як відмінних пропагаторів нового, початого Марксом і Енгельсом вчення про комунізм. Мов святиню, несли в маси оті слюсарі, кравці, ливарники, чоботарі ідеї соціалістичної перебудови світу. Натхненні, вони запалювали, гуртували народ і кликали до борні за краще майбутнє. З невеличких іскорок поволі, але незгасно розгорялося полум'я, що зігрівало надіями серця трудівничі.
Доїхавши до Святошина, до перехрестя доріг, далі пішли пішки. Малопомітними стежинками добралися до Сирецького лісу і десь усередині його відшукали зарослий ліщиною видолинок. За першими ж кущами їх зупинили, запитали пароль і спрямували далі.
Читать дальше