Микола Олійник - Дочка Прометея

— Навіть напам'ять знаєте? — зніяковіла Косачівна. — Була б я дужа... а з оцими-о кайданами далеко не підеш.
— Слово правди, Ларисо Петрівно, то грізна зброя. І байдуже, хто її вигострив: велетень чи хвора, слабосила дівчина.
— Для мене це вельми істотно.
До воріт підкотила парокінна коляска. З неї вийшли Петро Антонович з дружиною і Ольга Федорівна. Малі кинулися їм назустріч.
— Он вони де! — зраділа, помітивши у вікні чоловіка, Франкова.
— Надворі так гарно, а ви сидите, — мовила Ольга Петрівна.
— Я щойно з рибалки, завітав до панни Лесі показати в'юнів.
Косач і Франко сіли осторонь, біля вікна, а жінки хвалились покупками.
— Тобі, Лесенько, нову валізку в дорогу купила, — показувала Косачева. — І парасольку... Бо ж на півдні тепер спека.
— Спасибі, мамочко, — дякувала дочка.
— Ти знову погано себе почуваєш? Ляж одпочинь, — турбувалась мати.
Покликали до вечері. Франко пішов перевдягатись, а Ольга Петрівна з гостею допомогли Лесі лягти. Косачева звеліла подати дочці вечерю в постелю.
Гостей помістили у великому будинку, в одній з кімнат, що вікнами дивилися в садок.
Та коли після вечері стали розходитись, Іван Якович запитав:
— А сіно у вас, Петре Антоновичу, є? Люблю спати надворі.
— Ще ж холодно, — зауважили жінки. — Весна хоч і рання, та непривітна якась.
— Нічого, здоровте буде, — мовив Іван Якович.
— Ну, тоді і я з вами, — підтримав гостя Петро Антонович. — Давай нам, Олю, рядна, ковдру і ще що там.
— Ото мені чумаки? — сплеснула руками Косачева.
Винесла рядна, і чоловіки пішли.
Було ще рано. Залізницею прогуркотів поїзд. Його довге скісне проміння прорізало вечорову сутінь і зникло. Прошуміли слідом високі тополі та приколійні кущі, і знову тиша.
Зненацька прямо над головою крикнув пугач, помовчав і обізвався знову.
— Зловісна птиця, — сказав Франко і запитав: — Як вам живеться, Петре Антоновичу? Косач не поспішав з відповіддю.
— Подивишся, як цього бідного мужика мордують, то й у самого серце кривавиться, — мовив зрештою. Вони дійшли до клуні, спинилися.
— По правді, спати мені не дуже-то хочеться. Сядьмо де-небудь, — запропонував Іван Якович.
— Отут на возі хіба? — Вони посідали, звісивши ноги за полудрабок. — Оце розглядав справу, — вів далі Косач, — поміщик заборонив селянам проганяти худобу повз його садибу. Курява, мовляв... Яка нелюдяність! А спробуй доведи їм!..
Десь зовсім близько почулися голоси. Хтось когось про щось благав, а у відповідь сипались погрози і груба лайка. Раптом усе це — і недалеку розмову, і густі вечорові сутінки — прорізав голосний жіночий плач.
— Ой людоньки!.. Та що ж це робиться? — голосила жінка. — Та де ж вона тая правдонька в світі божому?..
Франко і Косач миттю опинилися за ворітьми.
— Це в Блощука, — сказав Петро Антонович, — певне, староста порядкує.
Обидва мовчки поспішили на крик.
...Посеред вузенького двору стояла похнюплена черевата конячина. Висока розпатлана жінка одною рукою судорожне чіплялася за стареньку мотузяну обротьку, що обвисала на лишаюватій голові коняки, а другою тяглася до огрядного, з довгим костуром чоловіка, намагаючись схопити його за рукав.
— Та пощадіть же хоч нашу старість... ой боже ж мій, боже!.. — благала жінка. Вони підійшли до гурту.
Посіпаки, що намагалися вирвати з заціплених жіночих рук недоуздок, відступили, забачивши Косача і незнайомого.
— Що тут у вас? — звернувся Петро Антонович до старости.
— Недоїмки, пане голова. Кілька разів попереджував, а далі вже нікуди.
— Нікуди?! — встряв у розмову Франко. Він ледве стримував гнів. —Нікуди, кажете?! А їм куди після цього? З мосту та в воду?..
— Це, ласкавий пане, нас не стосується. Закон. Нікому не дозволено його порушувати.
— Ми ж заплатимо, людоньки, — знову заголосила жінка, — заплатимо... але пождіть єку днину. Бо де жг його взєти одразу? Змилуйтесь!..
— Та цить ти! — обірвав її чоловічий голос. Щось знайоме вчулося в ньому Франкові. Поглядом відшукав чоловіка, придивився — він, той самий, що підвозив його сьогодні зі станції. Стояв простоволосий, видно, давно вже пізнав його, бо з надією дивився в очі. «Справді, що ж тепер? Чим помогти небораці?»
— Законом передбачено й інше, — мовив, підступаючи впритул до старости. — Насильство та грубість не складає вам честі.
Староста обм'як: з ним розмовляли мовою закону. Хтозна, що воно за пан, ще попадеш у немилість. Косачі з будь-ким не знаються... Однак про це треба рапортувати повітовому начальству, як велено.
— Гаразд, з поваги до вас... панове, — сказав підкреслено ввічливо староста. Він махнув рукою, і посіпаки облишили змагатися з жінкою. — Але це не звільняє тебе від недоїмок, — звернувся до селянина. — Чуєш? За тиждень навідаюсь.
Читать дальше