Микола Олійник - Дочка Прометея

Санки зрештою зупинилися біля масивних, пофарбованих у темно-коричневий колір дерев'яних воріт. Візник повернув назад, і Леся зосталася одна. Вона стояла в нерішучості, розглядала кам'яний будинок, що був тут чи не єдиною високого спорудою, сподіваючись когось зустріти, розпитати. Проте поблизу ніхто не з'являвся, і вона наважилась зайти у двір. В ньому було просторо і чисто. У глибині — обшитий почорнілими від негоди дошками дерев'яний будиночок. «Певне, там, — подумала Леся, — бо навряд, щоб у цьому, великому...»— вирішила і подалася розчищеного від снігу доріжкою. Проте редакція «Жизни» містилася таки у великому будинку, що вікнами виходив на вулицю. Молода привітна жінка, до якої Леся звернулася, завела її до під'їзду, показала двері І попередила, що східцями треба спускатися трохи вниз, у півпідвал. Лариса Петрівна пройшла в кінець півтемного коридорчика і зупинилася перед широкими оббитими дверима. На стук ніхто не відізвався. Почекавши з хвилину, Леся ввійшла до просторої світлої кімнати. Нікого. Кілька робочих столів, шафи, старенькі стільці. За напівпричиненими дверима, що вели, певно, до суміжної кімнати, чути було спокійні чоловічі голоси. Злегка постукала в одвірок і не встигла відняти руку, як двері — туди, всередину — розчинилися і високий, худорлявий чоловік став на порозі.
— Вам до кого? — запитав, жестом запрошуючи ввійти.
— Насамперед скажіть, будьте ласкаві, чи тут редакція «Жизни»?
— Тут, тут, товаришко, — вийшов з-за столу лисий, в окулярах чоловік. — Судячи з усього, друзі, — звернувся до працівників, — до нас гості... і далекі.
Леся всміхнулася і хотіла було назвати себе, але той, в окулярах, зупинив її.
— Даруйте, дозвольте мені познайомити вас... не дивуйтесь: всім присутнім відоме ваше ім'я. Еге ж? — звернувся він до товаришів і, помітивши в декого на обличчі подив, відрекомендував: — Леся Українка. Поетеса, перекладачка, критик. Що, правда, вгадав? — звернувся він до Лариси Петрівни.
— Так. Але мушу дещо спростувати. Критиком я себе не наважуюсь називати. І потім, звідки вам відомо, що це саме я? Хіба мало до вас заходять.
— О-о, це вже інша річ. Сідайте, будь ласка, роздягайтеся, в нас тепло, і поговоримо.
Двоє наймолодших допомогли Лесі скинути пальто, підставили їй стілець.
— Про це неважко було здогадатися, — вів далі, відповідаючи на Лесине запитання, чоловік в окулярах, — хоча б тому, що позавчора я одержав із Мінська листа...
— Ви Володимир Олександрович Поссе, редактор «Жизни»? — поспішила з запитаннями Леся.
— Вгадали. Я той самий злий дух, що ось уже — скільки ж це? — відай, з півроку не дає вам спокою своїми листами та вимогами писати.
Вони ще раз потиснули руки, і Леся відчула в тому потиску тепло доброї, сердечної людини.
— Я, певне, зашкодила вашій бесіді? Може, зайти пізніше?
— Полюбуйтеся на неї! — розвів руками Володимир Олександрович. — Тут її ждуть кілька днів, а вона...
— Простіть, ради бога, — вибачилася Леся. — Я ж по щирості.
— Ми теж по щирості. Розповідайте, що там у Києві, чим живе літературний світ?
Лариса Петрівна пригадувала останні події літературно-мистецького життя на Україні, розповіла про масові арешти соціал-демократів, про заворушення серед робітників і селянської бідноти. Поссе час од часу щось занотовував до маленького блокнота.
— Тепер я розумію захоплення Мержинського і Чирикова, — мовив він. — Ви ж справжня ходяча енциклопедія. Ні, ні, тепер я од вас вимагатиму... Крім статей-оглядів, рецензій, давайте переклади. Франко, Стефаник, Коцюбинський, Ольга Кобилянська. Що знає про них російський читач? Хіба що фальсифікаторські рецензії в лояльних журналах.
Володимир Олександрович говорив так, ніби знав гостю принаймні з десяток років, наче вона щойно повернулася з поїздки за його дорученням. Лесі подобалася ця діловитість, приваблював якийсь ледве вловимий, але, видно, постійний гумор у розмові редактора.
— Шкода, що ви так скоро збираєтесь назад, — жалкував Поссе, — незабаром має приїхати Горький — він у нас веде белетристику. Дуже хотів з вами познайомитись. Навіть радив якось запросити вас до редакції, та часи такі, що — самі бачите — не знаєш, де будеш завтра. Та нічого, наше все попереду.
Зайшло ще двоє молодих людей. Прізвища їхні Леся чула вперше, і Поссе, вибачившись, перейшов до редакційних питань. Мовилося про наступний номер. Серед авторів, твори яких пропонувалися до журналу, Чехов, Скиталець і Горький.
— З України знову нічого? — поцікавився Поссе і, не чекаючи відповіді, звернувся до Лесі: — Бачте, Ларисо Петрівно? — Ніби те сталося з її вини.
— Може, Лариса Петрівна щось привезла або напише, поки гостюватиме тут? — кинув хтось із співробітників.
— Справді.
— Ні, товариші, на жаль, нічого не можу запропонувати, — відповіла Леся, — а за кілька днів, що буду в місті, також не встигну. Прислати — пришлю... на осінь.
— Гаразд, — погодився Володимир Олександрович. — Домовляємося твердо: на дев'ятий номер. Цікаво було б щось про творчість галицько-українських письменників.
— Місяців за два чекайте таку статтю.
— Оце по-діловому.
Говорили про зростаючу популярність «Жизни», цензурні утиски; Леся бачила з тих розмов, яких надзвичайних зусиль вимагає од співробітників кожен випуск журналу. «Діло тут справжнє, — констатувала, — треба буде загітувати ще когось із киян». Люди потроху розходились.
— Вам далеко добиратися, Ларисо Петрівно? — підійшов до Лесі секретар.
— Не так, мабуть, далеко, як довго. Поки випетляєш тими завулками...
— А в чім річ? — поцікавився Поссе.
— Питаю, чи далеко додому нашій гості.
— А в гостях вона ще й не була. Хіба це гостювання — посидіти біля робочого столу? Зараз підемо до мене, поп'ємо чаю — погостюємо по-справжньому, — сказав Поссе. — Одягайтеся, Ларисо Петрівно. Прошу, — подав пальто.
Поссе мешкав тут же, в дворі, у тому невеличкому дерев'яному будиночку, до котрого, шукаючи редакцію, спочатку подалась була Леся. Дружина його, досить молода жінка, привітавшись, поспішила на кухню, а Володимир Олександрович почав знову розпитувати про київське життя.
— Є тут ваші — Кистяківський, Славинський, заходять інколи, пропонують свої опуси. Але, скажу відверто, не те, що нам потрібно. До речі, ви, певне, з ними знайомі? Здається, Славинський, коли ми надрукували першу вашу статтю, хвалився, що знає вас.
— Так. Але я волила б не знатися з ним.
— От-от. Якийсь він дивний. Служить при дворі, вважає себе соціал-демократом. Ми взагалі намагаємось бути від нього подалі.
—Ї добре робите. Непевна він людина. Володимир Олександрович дістав з книжкової шафи і поклав перед Лесею два останні номери «Жизни».
— Раджу прочитати в них статті Володимира Ульянова. Особливо зверніть увагу на «Капіталізм у сільському господарстві». Це найновіша його робота. Добре було б перекласти її і видати на Україні. Взагалі ж, майте на увазі, Ульянов найсильніший зараз теоретик марксизму в Росії.
— Дякую, я вже чула про цю людину, — Леся перегортала сторінки «Жизни», зупиняючись на окремих місцях, — Погано тільки, що видавничу справу у нас поки що не налагоджено. Ліпше — у Львові. Думаємо видавати там «Маніфест» і ще дещо.
За часті говорили більше про родинні справи, і Лесі,на прохання його дружини, довелося розповісти про свій родовід, сім'ю. Довідавшись, що одна з її сестер тут, у Петербурзі, подружжя виявило бажання познайомитися з Лілею.
Лариса Петрівна подякувала за гостинність і почала збиратися. Було вже пізно, надворі знову починалась хурделиця. Володимир Олександрович з дружиною провели її, знайшли візника і розпрощалися.
— Вітайте Мержинського і Чирикова, — почула вже в санках Леся і, обернувшись, злегка помахала рукою.
За годину вона була в Лілі, де чекали на неї давні київські подруги.
...Через кілька неспокійних, проведених у зустрічах та розмовах днів Леся від'їздила з Петербурга.

XV
Іменини Ольги Петрівни вирішили святкувати в Зеленім Гаю, що поблизу Гадяча. Цей невеличкий хутірець манив затишком, широкими луками та старим дубовим гаєм, що спускався до самого Псла.
Леся приїхала сюди разом з Михайлом, Шурою та їхньою донькою Євцею прямо з Тарту. Останні місяці їй притьмом не сиділося — чи то надолужувала своє лежання в Берліні, чи це завдяки полегшенню, яке дало тамтешнє лікування, весь час манило її на нові місця, — а побувала і в Сергія Костянтиновича в Мінську, і у брата, і навіть у далекому Петербурзі.
Спогадами про Петербург жила довго. Часто розповідала про своїх нових друзів із «Жнзнн». Та й як не розповідати, коли всяк, хто не зустріне, цікавиться. Такий нині Час настав, що кожен живе тривогами і сподіваннями.
От і вона, нова приятелька, Кобилянська, що вперше гостює в їхній родині, не встигла відпочити з дороги, а вже: «Як вам мандрувалося, що нового чувати в світі?»
— Один тільки раз проїхала нашою Україною, а стільки побачила! — розповідає захоплено. — Яка ж вона велика та красна! Сидиш собі у своїм закутку і, здається, ліпшого на світі немає. А поїздиш, подивишся, поговориш з людьми — і такий перед тобою світ відкривається!..
Вони сиділи над річкою, що сліпуче вигравала під сонцем, і з цікавістю слухали одна одну.
— Пригадується мені ваіп перший лист...
— Котрого вам переслав Павлик?
— Еге... «її писання не дилетантство, а справжня література...» Не звикла я до похвали, а підтримали ви мене дуже. Бо, признаюся щиро, оті єфремовські і їм подібні докори, буцім я аристократка, вороже ставлюся до соціальне пригноблених і оспівую буржуазну мораль, — нічого спільного з критикою не мають... Ані я сама, ані предки мої не цурались хоч би найтяжчої праці, не одвертались, як дехто з тих «праведників», од нижче соціальне поставленого, коли цей простягав руку.
— Саме щирість і сердечність помітила я у вашій «Лореляй». А пізніші писання все глибше переконують, що йдуть від серця. — Леся глянула на Кобилян-ську, на її тонкі пальці, що якось, ніби самі по собі, за звичкою сплітали у віночок зірвані ромашки.
Ольга Юліанівна допомогла Лесі встати, і обидві пішли понад річкою.
— Ота моя віддаленість од великого світу все ж, бачте, дає себе взнаки, — мовила Кобилянська. — Читаєш усе, що потрапляє під руки. А сама не завжди розумієш, що до чого. Коли б не Франко та Павлик, то хоч вовком вий. А то, спасибі їм, допомагають і сові-том, і літературою. Не знаю, як вам, а мені так буває важко без друзів, без нових книг... Так хочеться вправятися в українській мові, а, на жаль, нема в нас що читати. Ваші «Думи і мрії» я таки дістала.
— Дещо я вам обіцяю. Але поруч з нами є російська література. І коли б вам було цікаво познайомитися з нею, то я з великою охо гою, в чім можу, послужу.
— Щиро буду вам вдячна, Лесю. Дещо я вже читала. А Чернишевський справив на мене разюче враження. Ви, певно, чули про наше «Товариство руських жінок на Буковині»?
— Так. Михайло Іванович писав. Затія вельми похвальна. Взагалі увага до жіноцтва, в якій би формі вона не виявлялася, варта всілякої підтримки.
— То слухайте ж: щодо ідеї нашого товариства — то вона і народилася саме під впливом роману «Що робити?» Кравецькі майстерні, освіта жінок — все те спричиняється до одного: прилучити жінку до громадської праці. І знаєте, Лесю, посліднім часом ця робота підупала, зате я до кінця віку лишуся відданою жіночій темі — так прив'язала вона до себе.
Стежка піднімалася на горбок, і Леся зупинилася перепочити.
— Благородне зробите діло, дорога товаришко Ольго, коли присвятите свій талант, свою працю поліпшенню гіркої жіночої долі. Бо скільки я не їздила, де не бувала — всюди вона однаковісінька, що в Росії, що в Німеччині, що в Австрії. Болгарія, цей чудовий своєю природою край, зосталася в моїй пам'яті країною жіночої неволі-Бони піднялися на невисоке узгір'ячко і знову стали.
— Отаке моє ходіння, — мовила Леся. — Наділи на мене цей апарат — і як хочеш. Хоч живи, а хоч — як хоч... Символічно, правда? Точнісінько як наша доля. І вмирати не дає, і жити нема сил... А гарно ж тута! — Леся обводила жадібним поглядом навколишні поля, зелені луки, наче хотіла ввібрати в себе всю їхню красу. Здавалося, ще мить, іще один порив — і вона злетить, горлицею полине понад гаями й дібровами.
— А в нас куди красивіше! — додала гостя. — Зійдеш на гору — і вся як є зелена Буковина перед тобою. Приїздіть уліті. Покажу вам і полонини, і смерічки, про котрих ви так допитувались у Павлика...
їх помітили з веранди і замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що вела від будинку до пагорбка, назустріч побігла дівчинка. Леся загукала до неї:
— Євцю! Не біжи так, Євцю!.. Чи й ми ото були колись такими, Ольго Юліанівно?
— А певне, що були! Пригадую, як заберусь, бувало, в гори, то попошукають неньо...
Євця підбігла задихана і пригорнулась до Лариси Петрівни.
— Чи ж можна так, Євцю? — вдавано суворо озвалась до племінниці Леся. — А якби впала та забилася?
— І не впала б, і не забилася, тіточко! — щебетала дівчинка. — А вгадайте, хто до нас приїхав?
— Та хто ж? Певне, хтось київський...
— От і не вгадали! Не вгадали! — підстрибнула з радості Євця. — І погляньте, якого вінка мені подарували.
Леся збагнула:
— Олена Антонівна?! Правда?
— Еге... А як ви вгадали? — допитувалася дівчинка.
— Бо теж була маленькою, такою, як оце ти... і подарунки такі ж одержувала від тіточки Олени. — Вони пішли стежиною, і тепер уже поспішала не Євця, а Лариса Петрівна. — Я давно вже не бачила Олени Антонівни, — пояснювала Ользі Юліанівні.
— Це та, що ви мені про неї писали? Що була в Сибіру?
— Так. їй тепер не дозволяють жити в Києві, тому бачимося ми рідко.
Назустріч їм вийшли Михайло, Шура і Олена Антонівна. Леся першою кинулась обнімати та цілувати тітку, в її очах заблищали сльози.
— Не треба, Лесю, тобі не можна хвилюватися, — умовляла її, голублячи, Олена Антонівна. Вона помітно постаріла, в косах з'явилася сивина, але погляд, як і замолоду, був гострий, а на обличчі лежав спокій.
Леся познайомила тітку з Кобилянською.
— А де ж мати? — запитала Михайла.
— Мама залишилась чекати батька і гостей у Гадячі. А тобі, сестричко, лист. Аж із Петербурга.
— Правда?! Давай же!
Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла очима лист.
— Ну от, А ви, Ольго Юліанівно, кажете: до вас їхати. «Жизнь» просить негайно надсилати статтю. А я її тільки розпочала писати... До речі, Ольго Юліанівно, я вам ще не казала, тема цієї статті знаєте яка?
Кобилянська знизала плечима.
— Ви ось скаржилися на несправедливу оцінку вашої творчості і творчості інших буковинських літераторів. А що ви скажете, коли я виступлю в «Жизни» і розповім про все, як воно є? Публіцист із мене абиякий, а все ж напишу. І ви мені в цьому допоможете.
Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рішеная.
— А написати справді варто. І є про кого, — додала Шура.
— От-от, — підхопила Леся. Вона ще раз переглянула лист, прочитала вголос: «Русским небезынтересно творчество украинских писателей..,» Чуєте? «Небезынтересно»... Редактор пише, що Горький — він якраз керує літературним відділом — схвально поставився до моєї теми.
— Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських письменників на Буковині, — резюмував Михайло. — Ріщенець прийнято. Гайда полуднувати, Лесю? Запрошуй гостей, сама йди...
В їдальні вже давно чекав накритий стіл.
Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькі і Лисенки, батькова і материна рідня, знайомі... З'їха-лися старі й молоді, друзі і ті, кого вона й не вельми хотіла б бачити. Що ж? Не її тут право порядкувати, вона сама, по суті, гостя...
Шкода, що не приїхав Сергій. Що б це могло значити? Писав же, ніби легше, обіцяв, а от немає. Та хіба лише його бракувало сьогодні?! А Тучапеький, Віра Григорівна, Галя Ковалевська, Гамбарашвілі, Зюма... Розкидала життєва хвиля по всіх усюдах. Одні на волі мучаться, а інші — в тюрмах.
Є, правда, й такі, що за ласий шматок продали і свою гідність, і свої переконання...
Лунали тости, дзвенів кришталь, а Лесю, як і завжди, обсідали думки. Навіть коли сміялися з якогось дотепу — в очах незмінно стояла зажура. Дивилася на матір, що сп'яніла од щастя, люб'язно всім усміхалася» на батькову сивину» на тіточку Олену і молодших Старицьких» а в уяві чомусь зринало дитинство, колодяжанські зелені луки і отой свіжий, росяний ранок у Нечімному... Глянула на Михайла. Чи той це мрійний хлопчина, що зривав тоді на озері білі лілеї?.. Таки він. Хоч постарів, бороду он яку має, дочку вже гладить по русявій голівці, а він: ті ж очі, той же погляд. Тільки голос погрубішав. Як би то зараз вийшло в нього: «Лесью-у...»?
Усміхнулася, і Михайло помітив, нагнувся. Сказати? Ні, зараз не час... Навіщо навівати й на нього смуток? Нехай жартує, співає... Досить у нього тих болів та скарг. Та чи й потрібні вони отут? Не так уже часто збираються, щоб і в такі дні печалитись. Нехай хоч батьки потішаться дітьми та онуками. А вона... Ось уже й під тридцять береться...
...Хтось кинув з гостей: «Чи не час уже нам і честь знати?» Старицький підтакнув: «Авжеж, авжеж?» — і перший підвівся з-за столу. І як Ольга Петрівна не просила скуштувати того та сього («бо навіщо ж воно пеклося та варилося»), всі встали, подякували господарям.
— А все це ти, Михайле Верстовичу, — дорікала Ольга Петрівна Старицькому. — Гості б ще й посиділи, і з'їли чого-небудь...
— Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми перекуримо та побалакаємо — тоді й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми знаєш які!.. Он як! — Михайло Петрович хвацько підкрутив вуса, підморгнув Лисенкові. — Ге ж так, Миколо? Рай його батька!
— Так, та не зовсім, — кинув Єфремов. Сказано було багатозначно, якось з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмішка.
— Дехто зраджує нашій українофільській корогві, — вів далі Єфремов, — друкується в кацапщині... і навіть, — він кинув погляд на Лесю, що стояла поруч з жінками, — навіть за наукою туди їздить. — Він був напідпитку, щоки його пашіли.
— Навіщо про це зараз? — спробував зупинити його Старицький.
— А я, щоб ви, Михайле, знали, ніколи не цураюся нагоди виховувати нашу молодь. Бо хто ж за нас це робитиме?
— Пізно вже, добродію, — підійшла, залишивши жіноче товариство, Леся. — Може, он ті, — вона показала на дітей, що гралися на подвір'ї, — вас дещо й послухають, а щодо мене — то пізно. Даремно силкуєтесь.
Єфремов почервонів ще дужче.
— Ну, коли вже ви, Ларисо Петрівно, зашуміли, то чекайте громів.
— На мою голову вже стільки їх падало, що навіть блискавки буває не страшно.
З веранди долинула мелодія вальсу. Шура і Людмила Старицька закружляли в танці. За ними пішло ще кілька пар.
Старицький, Леся й Єфремов одступили вбік.
— Як-не-як, Лесю, — трохи змінив тон Єфремов, — а вам, доньці таких статечних батьків, племінниці і учениці Драгоманова, не личить ставати під чужі знамена. Ви повинні боронити чееть старої корогви, а не зрікатись її.
— А ми гадаємо, — випередив сестру Михайло, що сам підійшов і одразу зрозумів, про що мова, — краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання ризикувати власною честю.
— Отак?! Хай гірше — аби інше?
Старицький, бачачи, що суперечка розгоряється, спробував пригасити її, але ніхто не підтримав. Господарі десь порядкували на кухні та у дворі, Олена Антонівна про щось розповідала Кобилянській, а молодші кружляли в танці...
— Ні, — вів далі Єфремов, — ви, Ларисо Петрівно, таки далеко сягнули. Не знаю тільки, за чим дивилася ваша матінка, Ольга Петрівна, що допустила таке, а я... — він безнадійно махнув рукою і зник.
— Отак буде ліпше, — мовив услід йому Михайло. Підступили Олена Антонівна з Кобилянською, Микола Віталійович.
— Чим це ви так допекли старому, що скаржиться Ользі Петрівні? — запитав Лисенко.
— Не зійшлися характерами, — відбулася жартом Леся.
— Чи то пак, поглядами на корогву, — додав Михайло.
— Тут, Миколо, поки ти грав, ціла баталія розгорілася.
Ольга Петрівна, що саме нагодилася до вітальні, не дала Старицькому докінчити розповіді. Кинувши не-вдоволений погляд на Лесю та на Михайла, Косачева запросила гостей на веранду, де все було готове до чаювання.
Леся побула трохи і, відчувши втому, вибачилась, подалася до своєї кімнати. Ольгу Юліанівну попросила прийти одразу ж, як тільки насидиться та нагостюється.
В кімнаті, що була їй і кабінетом, і спальнею, на Лесю чекали нові журнали, книги. Вони лежали німі, з розкритими сторінками, наче припрошували заглибитись у них. «Народ», «Жизнь», кілька Франкових оповідань, котрі переклала для «Донской речи», Гауптманові «Ткачі»... «Ткачів» замовили їй перекласти для гуртків соціал-демократів. А на черзі—«Хто з чого жиє» Дікштейна... А там обіцяли переслати і «Маніфест». Його неодмінно треба видати українською мовою — хай вчаться пролетарі боротися й перемагати, жити по-людському. Надходить-бо новий, великий день. Вже загорілися зірниці, а за ними, дивись, і сонце зійде — велике, променисте сонце правди і волі, щастя і радості. Розступиться перед ним одвічна пітьма, від сили його впадуть темниці, і звільнений від пут народ вийде на майдани і вулиці, щоб разом, однією сім'єю, йти назустріч своєму майбутньому»
...Внесли і засвітили лампу, і Леся, скинувши святкове вбрання, взялася до роботи. Була на вершині своїх заповітних дум, сягала мрією того далекого світлого дня, коли на оновленій землі врага не буде, супостата, а будуть Люди, серед яких незгасно горітиме вогник і її — нехай слабого, зате палкого й щирого серця.

ОДЕРЖИМА
КНИГА ДРУГА
ЧАСТИНА ПЕРША

Тілько — життя за життя.
Леся Українка

У Мінську самотній умирав Мержинський. Для Лариси Петрівни ця звістка не була несподіваною. Кілька місяців тому Сергій Костянтинович скаржився їй на здоров'я, потім писав, що стало ще гірше. Та й сама вона бачила, коли востаннє стрічалися, — хворий тане, мов свічка...
Листа від Еліасберга одержали по обіді. Леся пробігла поглядом списані недбалим почерком лікаря сторінки, потім перечитала уважніше і безсило опустилася в крісло.
— Що з тобою? — зайшла і, помітивши, як дочка зблідла, занепокоїлась мати. — Тобі зле? Лариса подала їй листа.
— Сергій при смерті, — насилу вимовила чужим голосом.
Ольга Петрівна швидко переглянула листа.
— Цього слід було ждати. Я тобі ще навесні казала. Та й раніше, у Гадячі.
Дочка кинула на неї насторожений погляд, у якому Ольга Петрівна відчула докір. «Я, мабуть, занадто холодно сприйняла цю звістку», — подумала. Щоб якось розвіяти неприємний холодок, що війнув поміж ними, чи то порадила, чи то запитала:
— Може, нехай Ліля по дорозі заїде?
Лариса Петрівна заперечливо покрутила головою.
— Мій клопіт, мені й пектися ним.
— Ти хоч тямиш, що кажеш? Сама ледь стала на ноги.
— То й що, інших можна забути? — Леся встала. Хвилинне заціпеніння, що було охопило її, вже минуло. — Ні, власне благополуччя для мене нічого не варте, коли друг у біді.
Ольга Петрівна одійшла до вікна. В доччиній відповіді вона відчула рішимість і ту постійну готовність до самопожертви, що так одверто проявлялась у Лесиних стосунках з Мержинським. Вона не схвалювала цього.
Мовчанка затягувалась. Ольга Петрівна знов узялася за лист. Кілька хвилин читала безмовно, а потім вголос:
— «...опять стал лихорадить (ім'я вона пропустила навмисне — з певного часу не могла спокійно його вимовляти)... потерял аппетит и значительно ослабел... Хотя в легких нет еще угрожающих изменений, но при зтой проклятой болезни нельзя полататься на объективные данные: бывает скоротечная чахотка.» — Час од часу вона зиркала на дочку» стежачи за виразом її обличчя» і, не помітивши будь-яких змін (лише здавалося закам'янілим), читала далі: — Больной тает, как свеча... Вдобавок, он еще охрип...»
Леся слухала, тримаючись за ріг столу. Очі її були напівзаплющені.
— Подумай, Лесю: кому потрібна така жертва? Поїдеш, намучишся, змарнуєш здоров'я... Дочка обернулася.
— Може, й так. Я про це зовсім не думаю. Ти ж знаєш, я люблю приносити саме такі безкорисливі жертви.
Вона заходилася складати папери.
— А про нас — про мене, про батька — ви коли-небудь здумаєте? — Ользі Петрівні, виднот урвався терпець. — Ми що ж, гіршого вам зичимо?
Лариса підступила до матері.
— Навіщо ти завдаєш сама собі жалю? Чи ми вже справді такі невдячні? — їхні погляди стрілись, і Леся не витримала, пригорнулась до неньки. — Прости мене, люба, я інакше не можу.. Я мушу їхати. Його треба рятувати.
— Що ж дасть йому твоя присутність? — вже лагідніше мовила Ольга Петрівна. — Хіба не ясно, що це вже кінець?
— Але ж лікар пише про можливе поліпшення. Ось послухай, ти, видно, не дочитала. — Леся схопила листа, відшукала потрібне місце: — «...Может бьіть, й действительно ему станет лучше, когда установится зима». Чуєш?
— Я певна, що він сам у теє не вірить.
— І все-таки я поїду.
— Що ж, силою тебе не втримаєш. От тільки з грішми зараз сутужно.
— Мені до цього не звикати. Краще збери мене в дорогу.
— Навіть батька не дочекаєшся?
Леся промовчала, їй самій хотілось порадитися з батьком, та коли-то він повернеться з того Колодяжного?
— Розкажеш йому, мамочко, він зрозуміє. І не думайте, нічого зі мною не станеться. — Нею дедалі більше оволодівав неспокій. Спочатку вона старанно укладала речі у валізу, а потім хапцем почала скидати туди білизну, книги, журнали. Рахітом спинилася: — Мало не забула! Як тільки Брокгауз надішле літературу, негайно направте мені... Мабуть, на адресу Мержинського... А Ліля, як приїде, хай сходить до Бердяєва, попросить для мене щось до теми «Народництво в Німеччині».
— Збираєшся там працювати?
— Муситиму. Ти ж знаєш — я заборгувала «Жизни» статтю про новітню соціальну драму.
— Гляди, надірвеш себе.
— Не бійсь. — Лариса Петрівна оглянулася по кімнаті. — Ніби все.
— Візьми ж хоч їсти що-небудь. Такий світ, а ти з порожніми руками. Нащо ж його все потім купляти? — Мати поспішила на кухню, і там одразу заметушилися, застукали дверима.
Невдовзі до будинку № 97, на Маріїнсько-Благовіщенській, підлетіли новенькі парокінні глабці. Візник гречно привітався до жінок, які вже чекали його, молодшій, що накульгувала і здавалася надзвичайно чимось ураженою, допоміг сісти, і санки знову рушили засніженим бруком.
Не доїжджаючи Галицького базару, вони круто повернули ліворуч і раннім присмерком помчали до вокзалу.
Лариса Петрівна прибула до Мінська надвечір. Погода стояла на диво тепла. Капало з дахів, наче весною. Зраділі раптовій відлизі горобці зграями пурхали між людьми, зухвало хапаючи з-під ніг то насінину, то кришку хліба; деякі, очевидно, ті, що наїлися, нехотя хлюпалися в калюжах, брижили й так неспокійну од вітру каламуть.
До квартири, де мешкав Мержинський, дісталась не швидко. Це була майже околиця міста, з поганим, грязьким під'їздом. Будинок належав тіткам Сергія Костянтиновича. Його, вже тяжко хворого, перевіз сюди батько.
Біля хвіртки Лариса Петрівна зустріла Еліасберга. Лікар повертався од хворого.
— Як він там, Борисе Михайловичу? — запитала з тривогою, ледь привітавшись. — Йому не краще?
— Боюся, що ні. Хвороба ускладнюється.
— А перспектива... сподіватися на щось можна? Еліасберг розвів руками.
— У вас такий втомлений вигляд, Ларисо Петрівно, — сказав замість відповіді. — Ходімо, я вам допоможу. — Він узяв валізку, відступив, пропускаючи Косачівну у двір.
Похмурий зимовий день догоряв. У кімнаті, де лежав Мержинський, ткалися рідкі вечорові сутінки, але хворий не запалював світла. Так, у півтемряві, йому було легше. Світло нагадувало про життя, а він ось уже півроку відгороджений од нього чотирма стінами, півроку не залишає ліжка, не знає ні дня ні ночі. Його існуванням є тепер муки. Життя і тліє в ньому, певне, для того, щоб завдавати ще більших страждань.
Години дві тому ввели морфій, болі ніби притихли, і Сергій Костянтинович дрімав. Він намагався заснути, однак сон пішов од нього, видно, назавше, лишивши як спогад неміцне забуття. Воно теж тривало недовго. Сухий надсадний кашель, підкравшись зненацька, підкинув Мержинського і почав ним трясти, як пропасниця. Сергій хотів розстебнути сорочку, щоб легше дихати, але пальці тремтіли, не слухались, і він рвонув комір, оголивши липкі од млості запалі груди. Та це мало допомогло.
Він лежав непритомний, розбитий. Коло ліжка валялися подушка і ковдра, один кінець простирадла звисав до підлоги.
— Недавно був приступ, — пояснив Еліасберг. Не роздягаючись, ледве стримуючи себе, щоб не кинутись до Сергія, Лариса наблизилась до ліжка. Ступила крок і жахнулася: перед нею лежала не людина, не той невгамовний, життєрадісний Сергій Костянтинович, якого вона знала раніше, а, скоріш, тінь його. «Леле моя? — мало не зойкнула. — Що від нього лишилось?» Бачила Мержинського кілька місяців тому, але зараз він був невпізнанний: ще більше висох, пожовтів, загострилися вилиці. Запалі очі прикривали зчорнілі, мабуть од безсоння, повіки.
Гуркнув зачеплений Еліасбергом стілець, і хворий поворухнувся, потрісканими вустами прошепотів:
— Пи-и-ти-и...
Лікар підвів йому голову, підніс до рота склянку з водою. Перш ніж Мержинський розціпив зуби, кілька краплин скотилися на шию. Леся бачила, як вони тремтіли, зупинившись у заглибині ключиці.
Зрештою хворий блимнув очима. Якусь мить він нерозуміюче дивився перед себе, потім знову зімкнув повіки.
— Доброго дня, Сергію, — обдала його шепотом. — Це я, Лариса.
Мержинський напружив слух... У кімнаті ніби хтось є? Він розплющив очі. Наче в тумані блищали перед ним очі. Але що це — сльози? Чи, може, то зорі одбились? Хто на нього так пильно дивиться?.. Сергій Костянтинович провів рукою, мовби змахуючи з обличчя павутину, — зорі не гасли, навпаки, зробились ясніші, ближчі, і йому захотілося дотягтись до них. Проте сил не вистачило, руки знесилено впали на груди.
— Лежіть, Сергію, — знов той же голос. Але тепер Мержинський пізнав його. То був її голос, Ларисин.
— Приїхали... — видавив одним подихом. — Спасибі...
Вона тримала його жовту, ніби виліплену з воску, руку і тремтіла від болю, що обпікав їй душу і мозок.
— Приїхала.
— То це вже я гин... — кашель не дав йому докінчити.
— Що ви, друже? — щиро здивувалась Леся. — Ми ще з вами поїдемо... От потепліє, і гайнемо кудись на південь. — А самій хотілося крикнути, щоб небо почуло, гукнути, щоб блискавиці ударили, розігнали ці зловорожії хмари.
— Знаєш, Сергію, — обізвався Еліасберг, — я все ж таки думаю, що ускладнення в тебе тимчасове, результат, головним чином, погоди,
Щось подібне до усмішки болісно скривило Мержинському губи. Йому стало приємно: отже, не тільки він сам, а й інші вірять в його одужання.
— Скоріш би поправитись, — мовив до Лесі. — Бо так... буде занадто... клопоту в дорозі.
«Боже мій! Він повірив!.. Він не розумів, що його вже ні в яку санаторію не приймуть».
А хворий, жадібно ловлячи кожен порух Лесиних очей, рук, говорив безгучним, як шелест, голосом:
— Треба тільки... спитатися. Ви, Ларисо Петрівно... — кашель знову перервав його мову.
— Говори спокійно, Сергію, — втрутився лікар і звернувся до гості: —Він зараз хвилюється, краще б пізніше.
— Ні, ні, — заперечив Мержинський, — я зараз... Напишіть, Лесю... напишіть у Швейцарію... до того... як його?..
— До Борецького? — підказала Лариса Петрівна.
— От-от...
Він раптом замовк, очі його закотилися. Ні, це були не ті чисті, з ясним поглядом і зажурою очі, в які вона так любила дивитися і так рідко дивилася. Леся миттю відвела Сергіеву руку, з жахом поглянула на лікаря.
— Не бійтеся: звичайна знемога, — заспокоїв Еліасберг. — Останнім часом буває часто... — Він узяв руку хворого, послухав пульс. — Робити нічого не треба. Можна натерти скроні нашатирним спиртом, але це його вже не врятує — страшенне знесилення.
Борис Михайлович засвітив лампу, що висіла на стіні, відчинив кватирку. Леся тільки тепер відчула, яке тут важке повітря.
— Та ви роздягайтеся, — запропонував лікар. Він допоміг Ларисі Петрівні зняти пальто і повісив його на кілочку біля дверей.
До кімнати зайшов літній чоловік. Лариса одразу пізнала в нім старого Мержинського. Та ж висока, трохи згорблена постать, та ж хода.
— До вас гості, Костянтине Васильовичу, — відрекомендував Еліасберг. — Прошу знайомитись: панна Лариса Косач.
— Мержинський, — сухо відповів чоловік, на ходу ткнувши Ларисі руку. — Що з Сергієм?
— Зомлів... Не чіпайте його будь ласка, він сам опритомніє.
— А я в аптеку ходив, — ніби виправдовуючись, сказав Костянтин Васильович. — Важко одному.
— Тепер будемо вдвох, — мовила Леся.
— Ви хіба... не проїздом? Сергій писав, що ви одвіду-вали його восени, як їхали з Петербурга.
— Ні, не проїздом.
Костянтин Васильович не виявив ні схвалення, ні осуду. Сидів, звісивши втомлено голову.
— Я мушу йти, — порушив мовчанку лікар. — Навідаюсь завтра. А де ви думаєте зупинитися, Ларисо Петрівно? Тут чи, може...
Лише тепер Леся згадала про нічліг.
— Чого ж, можна й тут, — зласкавів старий.
— Спасибі. Проте, гадаю, мені буде зручніше найняти кімнату десь поблизу.
— Як знаєте.
Того ж вечора Лариса Петрівна поселилася в сусіднім — через двір — будинку на Михайлівській вулиці.

II
Малюючи дочці ймовірні й неймовірні біди, які, на її думку, неодмінно стануться після, а то й під час перебування в Мінську, Ольга Петрівна розраховувала, що Леся, переконавшись у приреченості Мержинського, повернеться додому. Вона, чи то забуваючи, чи з якихось інших міркувань, не сповіщала Ларисі останніх київських новин — відбувалась головним чином дрібними порадами.
Звичайно, їй, матері, було важко. Сім'я немала, вимагає уваги. Кожного треба забезпечити. А Колодяжне, це, по суті, єдине джерело їхніх прибутків, з року в рік хиріло.
Та яких би там зусиль не коштувало Косачам підтримання хоч видимості благополуччя, їхня родина не була останньою, вважалася зразком чемності та гостинності, вогнищем, до якого тягнулися всі, кому дорогі були національні традиції. Петро Антонович, а надто Ольга Петрівна це знали і не без гордощів підкреслювали свою виняткову любов до всього українського. Властиво, таких родин-острівців серед малого й великого панства у Києві було кілька. До них належали також Лисенки і Старицькі. Вони всіляко підтримували і оберігали давні народні звичаї, чим нерідко викликали нарікання, а то й прямі погрози новоспеченої міщанської знаті. Петрові Антоновичу досі не забули його колишнього вільнодумства, досі ганяли його по перифе-ріях, хоч це, одверто кажучи, не дуже-то засмучувало старого. Він давно вже примирився з своєю суворою долею, не нарікав на неї і не благав чогось. Інколи, правда, спогадувалися, ятрили душу студентські літа^, але ненадовго. Згадки танули, як нетривкий березневий сніжок. Косач розумів, що кращі його роки давним-давно одгриміли. Залишалось одне — змиритися, а Ольга Петрівна ніяк не могла з цим погодитись. Вона сперечається, над усім ставить власний контроль. От хоч би оця історія з Лесею. Як на його, батьківське, розуміння, то чим Сергій Костянтинович не пара Лесі? Хворий? Та хіба ж це гандж? Тут інше: Мержинський соціал-демократ, неблагонадійний, з ним навряд чи знайдеш справжнє родинне щастя... А воно ж і Леся йде тими стежками. І як би хто не старався збити її — марна затія. Та й навіщо втручатися в їхні справи? Окрім завади, те нічого не дасть.
Цих своїх заперечень Косач, однак, не висловлював. Його часта відсутність в родині не давала йому морального права переінакшувати настанови й поради дружини. В сім'ї так уже повелося, що займалася дітьми більше Ольга Петрівна. Можна собі уявити, скільки це забирало в неї і сил, і часу! Як не є— шестеро, чотири дочки! І коли про менших, Оксану і Дору, ще можна було якось помовчати, то Лілине майбутнє ставало на порядок дня.
Ліля збиралася заміж. Навчання в Петербурзі на Вищих жіночих медичних курсах закінчувалось, і дівчина серйозно замислювалася над своєю будучністю. Ще в Києві вона потоваришувала з студентом університету Михайлом Кривинюком і всі ці роки, особливо відколи Михайла за участь у заворушеннях було вислано до Астраханського краю, жила думками про нього. Недавно Кривинюк повернувся. Неволя зробила його ще чутливішим до людей. Михайло став другом, якщо не сказати улюбленцем Косачів. Безкорисливий, завжди готовий допомогти, він швидко завоював симпатії не лише Косачівен, а й самої Ольги Петрівни. Але й тут не обійшлося без вагань. Схвалюючи Лілин вибір у цілому, мати не забувала, що Кривинюк — людина з незакінченою освітою, без надійного фаху, ще й з політичних. А на таких тепер дивляться косо, службу для них підшукати не так і легко. «Йому б самому ще повчитися десь за кордоном», — наголошувала Ольга Петрівна в своїх листах до молодшої.
Збита з власної думки, Ліля почала занадто над цим розмірковувати, всіляко уникати вирішальної розмови. Кривинюк розцінював це по-своєму. Йому здавалося, що Ліля охолола до нього, що кілька років розлуки вбили її колишні почуття, залишивши, можливо, одну тільки жалість.
Косачівну таке непевне становище теж гнітило. Інколи вона навіть ловила себе на думці, що Кривинюк справді став їй ніби чужішим, просто другом, але не коханим; що нічого в ньому нема особливого — звичайна людина, і все. В Петербурзі чи й у Києві можна знайти пару куди кращу. До того ж вони одне одному не присягалися... Але тут же Лілі пригадувалася її ніким, окрім власного серця, не чута обітниця, яку дала в день арешту Михайла і якою вже тоді зобов'язала себе жити заради нього. В такі хвилини, а їх завжди набиралося більше, суджений поставав перед нею в іншому, благородному світлі. Забувалася деяка розбіжність у поглядах Михайла, часом не виправдана, як здавалося дівчині, стриманість. Надто ж похвальними були Лесині думки про Михайла. Лариса вже давно назвала Кривинюка своїм братом і радила сестрі виходити за нього без вагання. Мовляв, з часом усе перемелеться, забудеться, і Михайло зможе або вчитися, або працювати.
А втім, усі розуміли, що це не так просто. Перша ж Михайлова спроба повернутися до університету закінчилась невдало. Ректор відмовив ще й — мало того! — пообіцяв негативну характеристику. А куди з нею приймуть?
Така суворість у ставленні до Кривинюка пояснювалася тим, що його провина і пов'язана з нею історія не були рядовими, буденними. Про них пам'ятали. І не тільки ректор. Генерал Новицький, у якого вже не вистачало жандармів, щоб висліджувати і виловлювати всіх ненадійних, над силу старався навести в місті хоч видимість ладу і спокою. Спеціально виданим з його ініціативи таємним наказом рекомендувалося запідозрених у належності до соціал-демократичних та всіх інших нелегальних організацій робітників (чиновників і студентів) всіляко звільняти, очищати від них підпривмства і навчальні заклади.
Крім того, у ректора були й інші побоювання, про які він поки що не доповідав по інстанції. Після деякого затишшя в університеті знов почалися невдоволення. Цього разу причиною їх стали лекції професора Ей-хельмана. Недалекий у теоретичних знаннях, Ейхельман був таким же обмеженим у поглядах на живу дійсність. Незважаючи на соціальні події, що відбувалися в світі і хвилювали громадську думку, він уперто стояв на старих, давно підгнилих позиціях. Найбільш прогресивна частина студентів спочатку провокувала професора різними «небажаними» запитаннями, вважаючи, що він зробить з того певні висновки, потім його попередили — анонімкою, а це вже доходить до більшого. Намагання умовити, залякати неслухняних лиш підсилювало реакцію. Перед ректором стояла дилема: або ж не зважати на вимоги студентів, і тоді можуть виникнути нові заворушення, або звільнити професора. Останнє, звичайно, не завдало б науці ніякої шкоди — таких, як Ейхельман, сотні, але ж... досить один раз піддатися, як дійде черга й до нього, ректора.
Після певних консультацій було вирішено найактивніших підбурювачів з університету звільнити. Про поновлення Кривинюка, зрозуміло, не могло бути й мови. Йому залишалось одне: їхати за кордон і там здобувати собі шматок хліба.
Такими — дрібними й великими, сімейними і загальними — турботами жили Косачі. Було і смутку і радощів. Більше, звичайно, смутку.
«Що вдієш? — час од часу примовляв Петро Антонович. — Нині всі так живуть». Останніми роками він якось збайдужів. Косач розумів, що це старість, можливо, результат невиліковної сердечної слабості. Єдине, що його ще хвилювало, — це діти. Їхня доля. Найперше ж — Лосина. Відтоді, як дочка заслабла, Петро Антонович думав про неї з тривогою, ніколи ні в чому не відмовляв, не перечив. Саме тому не підтримував він і дружининих наполягань на поверненні дочки з Мінська. Натомість запропонував: «Комусь треба до неї поїхати».

ІII
Дні пішли один одного безвідрадніші. Лариса Петрівна, хоч і готувалася до цього, знала, що біля хворого буде нелегко, такого не сподівалася. Мержинський без сторонньої допомоги не міг уже ні підвестися, ні навіть попоїсти — до всього потрібні були чиїсь руки, чиясь постійна увага. Щоправда, їй нічого втомливого робити не доводилося, вона — раз уже приїхала — просто була при тому присутня.
Легко сказати — присутня. Дивитись, як найдорожча тобі людина борсається в пазурах смерті, і не мати змоги нічим їй зарадити, — яку ще можна придумати пекельнішу кару? І то не годину, не дві — по кільканадцять щодня, з ранку до вечора. Та якби її воля, якби можливо — свого здоров'я вточила б хоч теж ним не багата, небо прихилила б, — тільки одужуй, Сергію, живи...
Та чим зарадиш йому? Сподіватись хіба що на диво... Але див не буває. Мрії часто приносять розчарування, добрі наміри — гірш наслідки. Скільки витрачено сил, скільки нервів, аби хоч зупинити хворобу, а вона вже смертю проглядає крізь Сергієві очі.
Приїздила тьотя Еля з Риги. «Тут, Лесю, робити вже нічого». Надпила трохи з її чаші терпіння і поїхала. Справді-бо: мертвого з могили не вернеш. А він, Сергій, уже... Доле! Які жахливі слова є на світі!
Був полудень. Крізь відчинену кватирку було чути, як за вікном капотить з даху вода. Під стіною, мабуть, стояв таз, і краплини інколи падали з приглушеним дзвяканням. Сергій Костянтинович прислухався до незвичайного серед зими передзвону, і якась майже дитяча радість виповняла його змучену душу. Сьогодні він почував себе краще: спала гарячка, майже нормальна температура. Щоправда, полегшало йому після посилених старань Лесі і лікаря, але хіба в цьому річ? Головне — він одужує. Коли отак піде й далі, то на весну вони справді зможуть вирушити в якусь санаторію.
Створена власною уявою перспектива до того захопила Мержинського, що він не витримав, нетерпляче заворушився.
— Вам щось болить, Сергію? — обізвалася Лариса Петрівна. Вона облишила писання, підійшла. — Чи, може, незручно? — їй і справді здалося, що подушки лежать під ним надто високо, і обережно взялася їх поправляти.
— Спасибі, — ворухнув губами Сергій. Він узяв і поцілував її руку. — Мені... добре, Лесю. Ви поїдете... зі мною... до Швейцарії?
Лариса Петрівна підсунула стілець, сіла. Вона ро зуміла його. Колись і сама, лежачи отак нерухомо, в гіпсовому полоні, думками витала по горах та долинах, мандрувала казковими світами.
— Звичайно, мій друже. Мержинський заплющив очі.
— Весна в горах красива. Мені й досі пам'ятається маленька Владая. Ми жили там, як одвідували дядька Михайла. — Леся примовкла, і в цю мить перед нею в усіх барвах постало те невеличке село біля Софії.
— Говоріть... говоріть...
— Смішно, — мрійно вела далі, — воно чомусь здавалося мені Парнасом... Щоранку ми ходили по квіти. Потім купалися...
— Ми теж... підемо... по квіти. Сил, щоб вимовити фразу, в нього не вистачило, і Сергій з натугою видавлював з себе по слову.
— ...Я так... люблю... квіти, — беззвучно шелестів. І раптом: — Я дуже... змінився, Лесю?
— Дуже, — сказала відверто.
Сергій Костянтинович зиркнув на неї не без подиву.
— Треба взятися за харчування, інакше слабість не подолаєте.
«Он вона про що!» — усміхнувся хворий і враз посерйознішав:
— Так-так... сьогодні... бачили?
В обід він справді з'їв чашку бульйону і півкотлети. Це було, кажуть, незвичайним пробудженням апетиту. Принаймні за останній місяць.
— Ну от. І почуваєте себе значно краще. — Вона була рада нагоді так просто — ніби ненароком — пого ворити на цю тему. — Давайте домовимось: щодня снідати, обідати, вечеряти. Гаразд?
Він кивнув головою.
— Тільки... потроху.
Сергій узявся за ліжко, спробував підсунутися вище, йому зненацька захотілося навіть підвестися, сісти, але судорога крутнула ним набік, зігнула. З хвилину він мучився, та ось корчі минули. Пітний, знесилений,
Мержинський благально і воднораз вибачливо дивився на Лесю, ніби запитував: «Ну як? Що тепер?»
— Нічого, — заспокоїла вона. — Це мине. — Підсунувши руку хворому під плечі, Лариса підняла його трохи вище. — Це від нерухомості. — Потім дістала гребінчика і почала розчісувати йому волосся. Чорне, смолисте, подекуди з сивиною, воно покірно влягалося, відтіняючи високе бліде чоло.
— Ось погляньте, який ви... — їй хотілося сказати «страшний», але знала: цього не можна, а іншого слова не знаходила.
Сергій Костянтинович з вдячністю пригорнув її руку. Йому знову стало краще, хотілося розмовляти.
Зайшла тітка, поклала пошту.
— Нічого не треба? — поцікавилась, ні на кого не глянувши. Лариса Петрівна відірвала од вікна погляд.
— Спасибі, нічого.
Переглянула листи. Із «Жизни» писали, що ждуть обіцяної статті; Михайло, брат, розпитував про причини її раптового від'їзду в Мінськ; такою ж сердечною тривогою був пройнятий лист Кобилянської... «А йому знову нічого, — з прикрістю подумала Леся. — Він уже й не допевняється», — глянула на Сергія. Але Мержинський помітив той погляд, запитав розуміюче:
— Навіть... од Віри... Григорівни?.. Щоб відволікти його увагу, заговорила про Кобилянську.
— Справді-бо, це ідея! — захопилася власною ж гадкою. — Коли не вдасться в Швейцарію, поїдемо на Буковину. Зелені гори, потоки, співучі трембіти... Коби-лянська вже давно запрошує мене в гості. Ви навіть не уявляєте, яка це мила, прегарна жінка.
А в душі клекотіло обурення — обурення на всіх тих, що кинули товариша в біді, хто ось уже півроку не обізветься до нього й словом. Розуміла, що не всі Сергієві друзі чинять так з доброї волі, бо багатьох, і, мабуть, саме найкращих із них, недоля загнала за тридев'ять земель, але, вкрай озлоблена, як тільки мог-ла,чсартала зрадливих спільників. Мержинський навіть не догадувався, які шалені бурі інколи стрясають його зовні спокійну подругу. Як на нього, то він давно вже змирився з таким станом речей. Змирився і навіть простив їх, отих колишніх товаришів.
— Як ви... думаєте... вони не сердяться, що я їм... нічого не пишу? — Очевидно, він хвилювався, бо говорив ще гірше звичайного; кілька разів голос його обривав кашель. Все-таки Сергій Костянтинович докінчив думку: — Але ж... я не можу... навіть диктувати... довго не можу, а після... — він задихнувся, — після такої перерви... коротко писати... гріх...
Мержинський, ледве докінчивши фразу, знепритомнів. Лариса Петрівна швиденько намочила в ефірі вату, піднесла йому понюхати.
Її давно вже непокоїть оце всепрощення, якась незрозуміла самовідреченість Мержинського. Звідки б їм узятися? Що посіяло їх у душі цієї сильної колись, вольової людини?.. Муки, страждання?.. Чи, може, бажання до кінця, повністю принести себе в жертву? А я? Яке вчиню я диво? Те, що сидітиму побіля друга? Те, що не залишу його до смерті? Те, що не забуду — любитиму до кінця днів своїх? Так цього мало!.. Лариса підійшла до столу, кинула на чистий аркуш паперу:
«Чим ти мені ясніше, друже, тим душі ворогів твоїх чорніші». Це був голос її згорьованого серця.
— Ви вже... працюєте? — почувся збоку шепіт.
— Мушу, Сергію.
— Я люблю... коли біля... мене... працюють. Він заплющив очі, відвернув голову. Леся бачила, як слабо тремтіли сухожилля на його шиї. «Він їм простив, — міркувала. — Він їм усім простив... І навіть тим, хто ладен відректись од нього. Навіщо так? їх таврувати треба!» Вона дивилася в сіру, нудну порожнечу, що снувалася в кімнаті, а бачила тих ненависних — о ні! — не друзів, навіть не приятелів далеких, скоріше — виродків. О, як би вона хотіла кинути отруйними словами їм в обличчя! Нехай би очі їм повипікало, ті очі безсоромні... Слова здалися небуденними, і Леся поспіхом записала їх на тому ж аркуші.
До кімнати занесли дрова. Тітка, — чи то не втримала ноші, чи забулася, — кинула їх так, що Сергій стрепенувся.
— Ох, — застогнав він і схопився за серце. Лариса Петрівна поспішила до нього.
— Чи можна ж так? — на ходу дорікнула жінці. Та байдуже повернулася, вийшла.
— Давить, — задихався Мержинський. Він потягнувся до коміра, та Леся, одгорнувши ковдру, вже вивільняла йому груди. Вона пригадала, як колись у Софії рятувався при сердечних нападах дядько, Михайло Драгоманов: намочила водою рушника і поклала Сергієві на груди. «Це б землі, холодної, свіжої, — подумала. — Треба буде сказати Костянтину Васильовичу, щоб дістав на всякий випадок».
Минуло кілька хвилин, а Мержинському не легшало: різко піднялася температура, почалася гарячка. Найкраще в такому разі діяла хіна. Але хворий так звів щелепи, що розціпити зуби неможливо. Лариса кілька разів підносила йому до рота порошок і все марно — висипати не вдавалося... Зненацька налетів кашель. Він мучив доти, поки горлом не пішла кров.
Лариса Петрівна не встигла нічого підкласти, — кров бризнула на подушки, на простирадла і, свіжа, гаряча, горіла великими багровими плямами.
Мержинський після нападу кашлю знепритомнів. У горлі в нього весь час хрипіло. Леся, остерігаючись повторення кровотечі, обіклала йому шию і груди рушником. Брудну білизну вона познімала і зараз думала, як би підстелити чисту. Кликати нікого не хотілося. Та й кого? Костянтина Васильовича якраз не було, а отих, як вона їх називала «диазі (ніби) родичів», уникала навмисне.
Дивний люд, їй-богу. Не те що помогти — поспівчувать не хоче. При кожному ускладненні тікає, мов од вогню. Ніби два життя збирається прожити.
Розправивши простирадло, Лариса Петрівна заходилася обережно просовувати його попід хворим.
За цим заняттям і застав її лікар.
— Білизну ви даремно поспішили зняти, — зауважив.
Він роздягся, допоміг Косачівні застелити ліжко.
— Не слід одразу турбувати хворого, хай заспокоїться.
— Який тут спокій? — скрушно відізвалася Леся. — Борисе Михайловичу! — підступила. — Скажіть мені по щирості... Мені не треба втіхи, будьте відверті.
Еліасберг замислився, зосередивши погляд на власних пальцях. Вони в нього були тонкі, довгі, з кущиками волосся.
— Я гадав, — мовив перегодя, — хоч ви не поставите цього питання.
— Я мушу знати. Рано чи пізно — він запитає.
— І ви скажете правду?
— Побачу... Хоч не таїла її ніколи.
Обоє змовкли. І раптом з тиші, що запанувала в кімнаті, немовби вирвалося: «Так-так, так-так...» То билося маленьке, залізне серце часу. І в його ритмах, в його байдужім спокої Леся вловила ствердження цієї жахливої правди... «Так-так, так-так...»
— Бачте, Лесю... — Він уперше назвав її ласкаво — певне, хотів щось пояснити, можливо, втішити: все ж таки жінка.
Але Косачівна зупинила його:
— Не треба, я все розумію... Скажіть лише, як довго ще триватиме ця агонія? Тиждень, два тижні, три?..
— Не більше. Організм виснажився... В нього напрочуд сильне серце.
— Сьогодні й воно здало.
— Цього слід було сподіватися. Ліки руйнують. Такої кількості антифібрину, хіни та всього іншого, як він прийняв, стало б на десятьох. Але й без них не можна — гарячка спалить.
Хворий застогнав, почав марити. На посинілих спухлих устах виступила рожева піна. Клаптиком марлі Леся витерла Хворому губи.
— Він весь горить.
— Доведеться знову зробити укол. Коли лікар, наготувавши шприц, відтягнув на передпліччі хворого обвислу шкіру, Леся відвернулася.

IV
Чергування закінчилося пізно. Розбита, втомлена, Лариса Петрівна ледь добралася до своєї домівки і впала на ліжко. Не хотілося ні їсти, ні світити. Єдине, чого жадала, — спокою. Спочити, забутися! Не чути отих його надривних кашлів, глухих зітхань і стогонів, не бачити жахливих нападів гарячки, непритомності, що, мов прибій, налітають хвиля за хвилею, забирають і несуть у безвість останні сили... Не чути, не бачити!..
Але що більше намагалася добитись цього, позбутися страхіть минулого дня, то сильніше, настирливіше бентежили вони мозок. Не йшли з думок розмови, його марення про смерть і про життя — десь там, у вічності. Голова, здавалося, от-от не витримає і трісне, гупало в скронях, тупим болем віддавало в потилиці.
Леся підвелася, знайшла в шухляді снотворне, випила. Проте й волю не діяло. Вкрай збуджену уяву не так просто було приспати. Вона працювала з якоюсь шаленою непослідовністю, вертаючи до життя то свіже, сьогоднішнє, то далеке, давнє. Досить було заплющити очі, як оживала ясна доріжка місячна на морі... І кипариси... І хиткий баркас... Вечірня пісня і вечірня зірка.
«Я не забуду, Лесю...»
Хто це? Хто промовляє до неї?
Лариса кинулась — нікого... Та це ж Сергій! Там, на Ай-Петрі. Дарує квітку — дивний ломикамінь...
«Я пробиватимусь до сонця, світла».
Сонця, світла? Чому ж так темно?.. Ніч надворі... Ага, ось місяць зійде, висиплють зірниці.
«Ви любите лічити зорі?»
«Люблю».
«Нумо! Я з цього краю, ви — он з того».
Місяць, зорі...
«Ну, багато вже нарахували?»
...І яблуні — старі, крислаті. Такі, як у Гадячі...
«Вам заважають яблуні?»
...У Гадячі? Заждіть, чекайте... Отого літа?.. Отого літа...
«Ви чуєте, як пахнуть яблука, Сергію?»
«Так, чую».
«Я пити хочу. В мене душа палає».
«Зірвати яблуко?»
«Ні, я вже знайшла. Яке пахуче!»
Пити, пити! В неї справді усе палає— обличчя, руки. Хоч би краплину... Дивно: а ніби й холодно.
«Мені вже холодно, Сергію».
«Ось нате, одягніть».
«Спасибі. Краще ходім од річки».
«А куди?»
«Ходім... у поле!»
У поле, в поле. Де шляхи безкраї, де гомін спить, а вітер напина тополі парус... Де пахощі колосся, скоринки зачерствілої, води джерельної...
«А ми так і забулися рахувати».
«Глядіть! Он зірка впала».
«То, кажуть, чиєсь життя згоріло».
«Чиєсь життя? Месії, мабуть... А я стою, дивлюся, як воно жевріє... і гасне... О блискавице, вдар! Хай запалає серце в грудях Месії! Ви чуєте, ученики? Він вам простив. І зраду, й лестощі — усе забув навіки! Я ж не прощу. Бо я його любила. Як сонце, як повітря, воду, землю... О світочу моїх очей! Я гину тут від туги. Й нічим потішити тебе не можу... Чи є де більша мука, як неспромога віддать за друга душу? Сергію, чуєш! Обізвись хоч словом... Хто я така? Я — Міріам. Ота, що полум'ям твоїх очей горіла, думок твоїх пила нектар отрутний; що ладна й далі йти за тобою. Або...укупі вмерти...
Але — як холодно! Який страшенний вітер!.. Ні зір, ні місяця, ані тополь високих...»
...У кімнаті справді був неймовірний холод. Лариса встала. «Дивне щось верзлося... Треба розпалити грубку, бо до ранку й задубіти можна».
Полінця сичали, капали — не розгорялися. Лариса Петрівна пхала під них папір, дмухала щосили, проте даремно. В грубі замість вогню гоготів холодний вітер. Кілька разів, зозла, він жахнув у вічі їдким смердючим чадом. Тоді і в Лесі урвався терпець. Взяла зі столу лампу, линула в грубу гасом. Полум'я смачно лизнуло дрова, вчепилося в них язичками, затріпотіло. Спочатку слабо, потім сильніш, сильніш, і запалало.
«Котра ж година? Північ, ранок? Звільнилася о дванадцятій. Лежала, мабуть, години зо дві. Отже — північ. Колись це був найкращий праці час. А нині все змішалося докупи: і ніч, і день, спочинок, праця. Душа якась смутна...»
«А працювати треба!» Підсунула до груби столика, напнулась хусткою. «Коли не маєш права вмерти — знайди у собі сили для роботи...» Дістала й почала переглядати якісь листки, куценький записник.
Перепочинок, а трохи й холод бадьорили. Лариса Петрівна заходилася шукати папір, її увагу привернув аркушик з отими наспіх записаними колись рядками: «Чим ти мені дорожче, друже...», «Він їм простив... їх таврувати треба!..» Читала-перечитувала... Тр�