Микола Олійник - Дочка Прометея

навчіть та навчіть. Хоч кілька фраз.
— І що ж у цьому поганого? — засміявся Мержин-ський. —Навпаки, треба вітати.
— Вітати? А знали б ви, які вона підібрала фрази! «Я вас обожнюю... Я вас люблю... Мій дорогий...» Аж бридко! Ніби своєю, рідною мовою не можна освідчитися.
Мержинський сміявся. Він був у доброму гуморі, посвіжілий — південь повернув йому сили і бадьорість.
— Та хай їй грець, тій вашій знайомій, — мовив він зрештою. — Знаєте, що я надумав? От відгадайте! Не можете? Зараз приїде татарин, і ми подамося аж он туди, на Ай-Петрі. Хто не бував на Ай-Петрі, той не бачив Криму.
— Довго ж туди добиратися.
— Ну то що? На ніч повернемося — і добре. Може, ви підобідаєте трохи?
— Спасибі, я щойно поїла.
— Гаразд. Ось вам газети, читайте, а я зберу дещо. Що ж, навіть цей, останній день вони проведуть у дорозі. Так уже треба, так судилося — ні хвилини спокою, ні миті самозабуття. Може, це й краще, може, це й вигартує в ній таку зброю, якої не мають інші.
Кривими вулицями та завулками вибралися за місто і покрученою доріжкою посунули вгору. Власне, одразу важко було зрозуміти, куди їхати, бо спочатку піднімалися на пригірок, потім стрімко покотили вниз, трохи проїхали рівним, а далі коні знову натягували посторонки, напиналися, витягуючи візок над якесь урвище. Орієнтуватися можна було хіба що по рослинності. Внизу стелився густий зелений килим, зітканий із плюща, лаврів, магнолії, ховаючи під собою каміння, а тут стрічалися ще дуби та явори, та й тих щоразу меншало і меншало, — пішли рідкуваті терни, низенькі кущики запашного полину і ще якесь різнотрав'я.
— Диво, та й годі, —дивувалася Леся, —внизу, по гляньте, наче в раю, а тут — пустеля. Нащо вже забута богом Волинь, а такого не стрінеш. Там ліс — так ліс, а поле — так поле... Знаєте, Сергію Костянтиновичу, от скільки вже об'їздила країв, а найріднішою все-таки лишається для мене Волинь. Хоч і недуга моя звідти, а все одно люблю її.
— Ви завше так про неї гарно говорите, що й мені кортить там побувати.
— То й що? Приїздіть до нас у Колодяжне. Будьте певні, не пошкодуєте.
— Місяць-два на лоні природи... А що?! Тільки де ж його урвати того часу? Незабаром, напевне, доведеться їхати до Мінська, а там уже думати про це ніколи буде. То ви прямісінько звідси. Я напишу додому. Заперечень не буде.
— Може, від когось і не буде, а сам я проти. В такий час відсиджуватись десь у глухому селі? Ні...
Леся глянула на нього лукаво, обоє однаково зрозуміли цей погляд.
— Не вдалося?
— Де вже вас переконати! Ну, гаразд, але майте на увазі: наша домівка завжди до ваших послуг.
— Спасибі, неодмінно скористаюсь вашою гостинністю.
Тим часом з'їхали на вершину гори. Це була широка рівнина без дерев, без трави, навіть невибагливого до вологи кримського полину й того не було на голій, мовби навмисне вистеленій гранітом пустелі.
Візник зупинився. Леся і Мержинський зійшли. Каміння, каміння. Рівне, вигладжене часом, і гостре, безформне, хаотично накидане. І тільки в затінках, в широких тріщинах — мох.
— Зате навколо яка краса! Шкода, що я не художник, хоч колись і вчилася цьому мистецтву.
— А ви словами, Лесю, малюйте, у вас гарно виходить.
На човні нас було тільки двоє
Хвилі скрізь вколо нас колихались,
І такі ми самотні обоє
Серед того простору здавались...
— Може, й гарно, але не так. Перевага художника в тому, що його твір бачать, а поезію треба читати вміючи.
— Це так. Але ж хто не уявить собі картини величного моря, послухавши оці ось пушкінські слова:
Прощай, свобод ная стихия!
Последний раз передо мной
Ти катишь волни голубые
И блещешь гордою красой.
— Еге ж. Для цього треба небагато: бути Пушкіним... Або Шевченком, щоб написати справді мистецьку картину грізного Дніпра.
— Це вже інша тема, облишмо її. Ходімо краще глянемо вниз. — Мержинський узяв Лесю під руку і помаленьку, боячись, аби вона не спіткнулася, повів до кручі. Лесі було приємно від цієї уваги, вона відчувала тепло його руки — воно неначе переливалося в неї. Хотілося так йти і йти, ні про що не думаючи, ні на що не зважаючи. Якесь незнане, зовсім одмінне від усіх інших почуття хвилювало, виповнювало душу безмірним щастям.
— Погляньте, Лесю! Ще одне диво, — зупинився чимсь уражений Мержинський.
Над урвищем майже висіла гранітна брила. Коло її підніжжя кучерявилося щось подібне до моху, валялись обмиті дощами і пожовклі на палючому сонці кістки. Видно, орли частенько трапезували в цьому недосяжному людському зорові місці, не одну розшматовували тут жертву.
Читать дальше