Микола Олійник - Дочка Прометея

— Зима!.. Прийшла-таки, — радо потирав долоні і хукав у них Кароль. Коли він заходив до кухні, слідом вривався мороз і безсило звивався по кутках клубками холодної пари.
— Чому ж ви радієте?
— Е-е-е, голубко... підростеш — не питатимеш. Мужицька прикмета вірна: зима без снігу — літо без хліба. Он як!
Він хутко кінчав свої справи, накидав на голову потертого жовтувато-зеленого башлика і зникав за дверима, де починався манливий, пропахлий снігом простір. Лесі теж кортіло вибігти, погратися з дітворою, з котрою через погану погоду давно не стрічалася, або просто стати і дивитись, дивитись, як кружляють у повітрі й нечутно падають на землю, на дахи будинків, на луг і річку легенькі зірчасті сніжинки. Дівчинка то підбігала до вікна, вдивлялася в білий сніг, то щось нашіптувала Мишкові, та так настирливо, що той зрештою не витримав, зітхнув скрушно і, зиркнувши спідлоба на матір, закрив підручника.
— Щось голова розболілася, — вдав із себе втомленого. — Мамусю, ми підемо з Лесею погуляємо трішечки. — І поки Ольга Петрівна наказувала, як поводитись на морозі, обоє швидко вдягнулись і за мить були на подвір'ї.
Зима! Кого не чарувала її казкова краса, кому не пам'ятний отой галас, коли качають снігову бабу, де — і радість першого снігу, і зашпори в руках, і невдоволення тим, що комусь, а не тобі, вдалося першому причепити тій бабі голову. А катання на санчатках! Летиш, примруживши очі, тільки вітер свище у вухах. А ззаду ще й ще дітвора... Одні вже їдуть, інші тільки сідають. Крик, сміх, плач — усе зливається. І так з ранку до пізнього вечора. І ні втоми, ні болю ніякого, коли перекинешся і зненацька на тебе наваляться «купою невеликою» кільканадцять товаришів. Тільки вдома виявляється, що на твоєму лейбику не всі гудзики, а руки аж тремтять від утоми, розхлюпують на скатертину напрочуд смачний, правда, холодний уже борщ.
Та хіба тільки цим багата зима! Ваблять засніжені далі, поля. Дивись на них хоч до болю в очах, а ні межі не помітиш, ні ріденької, скупо посіяної озимини — все замело, зрівняло до наступної весни...
Поки Мишко діставав з горища санчата, Леся бавилася з Джальмою. Собака скавучала, тяглася до обличчя, кружляла довкола, збиваючи сніг. Од радощів вона трохи не звалила Лесю з ніг, за що та пригрозила їй, пообіцяла зачинити в будку. Тоді Джальма метнулася по подвір'ю, розігнала курей, що греблися біля порога, заскочила в хлів і невдовзі вилетіла звідти попереду Мишка. За хвилину всі були за ворітьми, поспішали до гірки, звідки чути було дитячі голоси.
На розі вулиці Їх зустрів батько. Поруч нього ішла незнайома, тепло одягнена жінка, а за ними на санях везли небагаті пожитки, серед яких, по-дорожньому закутана, сиділа дівчинка.
— Ось, Ганно Іванівно, і мої пташенята: Михайло і Леся, — сказав батько й додав: — Доведеться, Михай-лику, вам назад повертати — гості до нас.
Ганна Іванівна лагідно обняла і пригорнула до себе малих, зняла з саней дівчинку.
— Познайомся, донечко. Це Мишко і Леся Косачеві. Я тобі розповідала про них, пригадуєш?
Дівчинка злегка кивнула головою, поволі витягла з великої, мабуть материної, потертої муфти худеньку ручку і несміло промовила:
— Мене звати Шура... Олександра.
— Сідай, ми тебе підвеземо, — запропонувала Леся і допомогла дівчинці сісти на санчата.
— Вже й подружили... Що то діти, — з ледь помітним смутком у голосі мовила Ганна Іванівна. — А од мене всі відцуралися, забули...
Ганна Іванівна приятелювала з Косачами давно. З Ольгою Петрівною разом училася в пансіоні, а через неї познайомилася з Петром Антоновичем.
По закінченні навчання їхні шляхи розійшлися. Косача і його молоду дружину направили до Новограда-Волинського під таємний нагляд начальства, а Ганні Іванівні випала трудніша дорога. Незабаром після весілля її чоловіка, Євгена Судовщикова, за «поширення бунтарських ідей» було заарештовано й вислано до Костромської губернії. Слідом за ним поїхала і Ганна Іванівна, щоб хоч трохи полегшити його страждання* Разом терпіли вони незлагоди, підтримували, як могли, одне одного. Там і знайшлася в них донечка Шура. Росла вона кволою, в холоді, а нерідко і в голоді. Подружжя жило надіями на повернення в рідні краї. Та не збулися ці мрії. Етапи, заслання підірвали й до того слабе здоров'я Євгена Васильовича. Помер він, не дочекавшись волі. А Ганна Іванівна, поховавши чоловіка та наплакавшись уволю на його могилі, поїхала з дитиною назад. Батьків у неї вже не було, а в чоловікових жити не схотіла: зреклися вони сина, а отже і її. Та притулок шукати треба було. Тоді й згадалася привітність та гостинність Косачів. Довго не наважувалась вона входити в чужу сім'ю, але нічого не вдієш. А ще коли порожньо в кишені... На її лист Косачі відповіли одразу. Вони саме збиралися до Парижа, на Всесвітню виставку, і пропонували побути цей час на господарстві, відпочити, поки знайдеться десь робота й житло.
Читать дальше