Микола Олійник - Дочка Прометея

Вечорами крадькома, виставивши сторожу, сходилися в одному з глухих закутків двору на раду. Ніхто з «великих» не мав сюди доступу, навіть не повинен був знати про товариство — таку взяли врочисту обітницю.
Правувала над усіма Леся. Вона обрала собі ім'я Жанни д'Арк, одначе виявилося, що ніхто з малечі його не знає і не може як слід вимовити. Довелося затратити немало часу, щоб розказати про відважну француженку.
Оповідала Леся захоплююче. Ото як зберуться всі, залазила — тоненька, білолиця — в замкову бійницю і мовила. Призахідне сонце її голівку червонить, очиці блискавками сиплють, а голос бринить, немов дзвіночок.
Леся добре запам'ятала мотив «За Сибіром сонце сходить», розучила його, і часто в надвечір'ї ця пісня, вириваючись крізь зубчасті стіни, котилася широким берегом аж ген за річку.
Захоплені піснями, не помічали, як довшала тінь від замкового муру і небо у бійницях ставало темно-синім. Розходились аж тоді, коли сторожа подавала умовний знак: «Гуси, додому, вовк за горою!» Все затихало вмить. Ніхто не озивався. Мовчки, ніби дорослі, стискали одне одному руки на прощання і розходилися потай.
Одного разу люди, що входили в замок, привернули Лесину увагу. Було в них щось знайоме, раніше бачене. Сутулі постаті, важка хода... Як вона не впізнала! Це ж кобзар, той, що співав на ярмарку. Он і бандура за спиною. А другий, меншенький, то поводир. Старий ішов, човгаючи стоптаними чобітьми по бруку, а хлопчик ступав нечутно, бо в личаках.
Леся мимоволі потяглася за старцями. Назирці, скрадаючись у вечірніх сутінках, вона дійшла до найдальшої вежі і сховалася за виступом муру.
Сліпий намацав патерицею камінець, сів і, перевівши подих, почав скидати з себе торби, бандуру. Поводир відразу зник у вежі. Незабаром він з'явився, розстелив на траві ряденце і почав готувати вечерю: дістав з торбини кілька огірків, пиріжок, розламав його і половинку подав старому. Той мовчки став на коліна і, тримаючи їжу перед собою в пригорщах, якийсь час беззвучно молився на схід. Потім сів, звично підібгавши під себе ноги, і почав обережно, щоб не розкришити, їсти.
Розмовляли вони мало. Та ось старий з'їв свою порцію і промовив:
— Може, в нас яблучко знайдеться? Прокислити б душу...
Поводир заглянув у торбу, понишпорив у ній і сказав винувато:
— Нема. Було двійко, то я ще вдень з'їв.
— На здоров'я тобі... —і змовк. А за хвилину: — Кепські наші з тобою діла, хлопче...
— Та чого ви, діду? Яблук і на ярмарку було мало.
— Отож я й кажу... Убожіють люди. Ш нам подати не мають, ні самим з'їсти.
— Візьміть гірочок солоний. Ви ж любите, — запропонував хлопець.
— Не про те я, голубе. Забіліють скоро сніги, завихрить у полі, а в тебе ні лейбика, ні шапчини.
Поводир, не перестаючи жувати, байдуже оглянув своє убоге вбрання і, ніби мова йшла про зовсім сторонню людину, сказав:
— Якось буде... розживемося.
— Авжеж, як та сорока на лозі. Охо-хо, життя наше... Хоч сядь та плач, хоч стоячи кричи. — Кобзар потер долонями коліна, підвівся. — Ще день перебули, хвалити бога. — Обмацуючи костуром дорогу, він почвалав до вежі. Незабаром, захопивши торби і бандуру, там зник і хлопець.
Леся, ніби зачарована, стояла, не зводячи погляду з отвору, який тільки-но поглинув людей і знову чорнів хижо, зловісно, мов паща гігантського звіра. Здавалося — в цих руїнах і підземеллях ворушаться десятки знедолених, знівечених життям калік. Зараз вони тремтять від холоду і проклинають тих, хто позбавив їх домівки і примусив поневірятись по світу. Мине ніч, зі сходом сонця знову виповзуть вони зі своїх нір і бродитимуть вулицями, з сумною надією поглядаючи на перехожих.
Лесі раптом стало лячно, хотілося покликати когось на поміч, та острах сковував і рухи, і мову. Невидимі в сутінках кажани шурхали над головою, від Стиру тягло холодом.
— Лесю, Лесю! — загукав хтось оддалік. — Де ти, Лесенько?..
Михацлик? Видно, чекав-чекав та й пішов шукати.
Братова присутність, хоч вона й не бачила його в темряві, заспокоїла Лесю. Обережно, щоб не спіткнутися, попрямувала до виходу, раз у раз здригаючись від дотиків до холодного муру.
...Якось Ольга Петрівна виявила, що з вішалки, яка стояла в коридорі, зник старий піджак. Петро Антонович не одягав його вже давно, проте цікаво було, куди ж поділася річ. Стала розпитувати — ніхто нікому не віддавав. Диво, та й годі. Адже нікого з чужих у квартирі не було. Що б це означало? Перешукала ще раз — даремно.
— Справді загадка, — сказав за вечерею Петро Антонович і запитливо глянув на дітей. Леся, що сиділа напроти, не витримала того погляду, опустила очі, зашарілася і раптом, зірвавшись з місця, кинулася до своєї кімнати.
Читать дальше