Микола Олійник - Дочка Прометея

Тільки дорослі не зважають на стужу. Кароль знічев'я погукує на коней, коли ті уповільнюють ходу, й розповідає якусь малоцікаву пригоду з свого колишнього солдатського життя.
Сухими бризками розлітається з-під копит, монотон-но підспівує, наганяючи дрімоту, зустрічний вітер, а попереду, за невисоким пагорбом, уже видніють сторожові вежі та церкви Дубна...
Невеликі одноповерхові будиночки з високими черепичними і гонтовими дахами тісно обступають просторий квадратний майдан у центрі міста. Посередині його тягнуться ряди довжелезних дерев'яних столиків, ятки, де в базарні дні продається різний крам.
Майдан безлюдний, завалений снігом. В його найдальшому кутку, біля стін кам'яних будинків, стоять ящики з покидьками, порпається, добуваючи поживу, зграя галок.
Недалеко від центру височить над містом фортеця. З півночі та сходу й надійно заступає болотиста іква, од міста відмежовує глибокий, наповнений водою рів. Зайшли у фортецю через підйомний місток.
Дітей цікавить, коли та хто спорудив фортецю, які точилися під її стінами битви, що в ній тепер... Ольга Петрівна ледве встигає збагнути все, про що її питають. А коли сказала, що колись тут був Тарас Григорович, малі аж зупинились од несподіванки.
— А я вже хотів вас розшукувати, — зустрів їх Петро Антонович. — Квитки купили, незабаром їхати, а вас немає.
Дорослі забрали валізки і пішли на перон. Слідом Кароль ніс великого дорожнього чемодана.
— Пильнуйте, Каролю, щоб не поморозили дитинчат, — наказує Ольга Петрівна. — А ви щоб не розкутувалися дорогою, — малим.
— Чи нам первина? — мовить Кароль. — Звікували в дорозі.
— А одначе будьте уважні, благаю вас.
— Воно звісно... Береженого й бог береже. Усяко трапляється.
Хтось гукнув, що йде потяг. І хоч на колії ще нічого не видно, опріч маленького клубка диму на обрії, — натовп хвилюється. Почали переставляти скриньки, забряжчали відра, чоловіки поспіхом докурюють і вибивають чорні від кіптяви люльки.
А коли з-за повороту вихопивсь і несамовито, на всю міць своїх сталевих грудей, заревів паровоз, неспокій охопив і Косачів. Малі стоять, розпачливо дивляться, не знаючи, плакати їм чи радіти. Аж тоді, як батьки поцілували їх на прощання, дівчатка не витримали. Перша схлипнула Шура, а потім забриніли сльози і на очах у Лесі.
...З Дубна поверталися надвечір.
Сани раз у раз на щось натикались, провалювалися. В дитячій уяві малювалися страхітливі постаті, які, здавалося, тільки й ждали моменту, щоб зненацька накинутись на людей. А завірюха не вщухала — сипала й сипала снігом.
Малі сиділи, зіщулившись, слухали завивання хуги та незлобиві Каролеві прокльони, які той посилав не відь-кому Раптом Михайлик штовхнув Лесю і шепнув таємниче:
— Вогник! Диви... он-он блимає...
Дівчатка заворушилися, мов прокинулись од сну, напружили зір, вдивляючись у нічну темряву, але нічого не бачили.
— Село попереду! — зраділо обізвався і дужче загукав на коней Кароль.
— Та де ж воно? — Леся аж підвелася. — Ючого не видно...
— Ондечки, — тикав рукою перед себе Михайлик.
— А я вже бачу, — мовила Шура, — ось глянь. — Вона обняла Лесину голівку, притягла ближче до себе: — Дивись прямо туди...
Тільки тепер Леся помітила одинокий мерехтливий вогник, на який вони прямували. На серці враз одляг-ло, а коли з темряви проступили невиразні обриси села і, зачувши оселю, жвавіше пішли коні, — всі повеселішали, загомоніли.
Сани спинились.
— Як ви тут? — підійшов Кароль до дітей і, зачувши бадьору відповідь, похвалив: — От молодці... Тепереньки аби нічліг добрий знайти. Перебудемо до ранку і подамося далі.
— А це село далеко від міста? — поцікавився Михайлик.
— Хто його знає. Ось розпитаємо... Ну, поїхали, бо вже таки пізнувато. — Кароль абияк примостився скраєчку саней, узяв до рук віжки.
В'їхали в село. Низенькі, напівзасипані снігом хатки стояли віддалік одна від одної, наче їх розметав сніговій. Кароль пильно придивлявся, куди б його краще попроситися на ніч, та, певне, нічого путнього не знаходив, бо весь час то притримував, то поганяв коней і невдоволено бурмотів. Зрештою він зупинився біля якихось похилених набік воріт, зліз і, наказавши Михайлику пильнувати, зник у дворі. За кілька хвилин там знявся сердитий гавкіт, який скоро перейшов у жалібне скавучання; рипнули двері, почулись голоси.
Кароль повернувся веселий.
— Ну, будемо ночувати в теплі. Не вельми, правда, розкішно, та й то гаразд. — Він провів коней у двір, під стареньку повітку. — Злізайте... приїхали.
Читать дальше